:: Головна :: :: Пошта :: :: Пошук :: :: Оголошення :: :: Форум ::
Меню
Головна
>>> Про проект
>>> ТЕМА ДНЯ
>>> БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ:
>>> УКРАЇНІСТИКА за КОРДОНОМ
>>> УКРАЇНОМОВНІ ТВОРИ:
>>> КОРИСНІ РЕСУРСИ
>>> СУЧАСНА БІБЛІОТЕКА
>>> З ТВОРЧОГО ДОРОБКУ:
>>> ЧИТАЛЬНИЙ ЗАЛ
>>> ИГРОМАНИ. Дискусійний клуб
ФАЙЛИ
Контакт
Виртуальный секретарь "Мои научные новости"
Жизнь - это бесконечная череда мгновений
Мой дом
"Бібліофан" Дискусійний клуб
"Бібліотекарі усіх країн - об'єднуйтесь!
Who's Online
Зараз на сайті:
Гостей - 167
Популярні

Вітаємо Вас на Бібліотечному інформаційно-освітньому порталі 

Презентація сайтів бібліотек
Каланчацька централізована бібліотечна система. Херсонська обл.

ImageНа сайті www.kalanchakcls.iatp.org.ua подано розділи: Головна сторонка; Наші партнери та спонсори; Про ЦБС )Центральна районна бібліотека, Центральна бібліотека для детей, Сільські бібліотеки); Ресурси  (Каталог, Бібліографія); Творці краси Каланчацького краю; Лоция (Правила користування бібліотеками Каланчацької ЦБС, Правила користування Інтернет-центром Каланчацької ЦБС); Ресурси Інтернету - для вас! Путівник Інтернет-путівник школяра; Гостьова книга; Каланчацький район (Історія, Економіка, Культура) Корисні посилання

Що нового у бібліотеках країни:

Якщо Ви хочете дізнатися про щоденну роботу бібліотеки - Вам сюди!

ВИДІННЯ ДОЧОК АЛЬБІОНА. Вільям Блейк
ЧИТАЛЬНыЙ ЗАЛ - Камалія Готті

ВИДІННЯ ДОЧОК АЛЬБІОНА. Ві́льям Бле́йк
Переклад Камалії Готті

        Ві́льям Бле́йк (англ. William Blake; 28.11.1757, Лондон — 12.08.1827) — англійський поет і художник-гравер. Кращі твори: ліричні збірки «Пісні невинності» (1789); «Пісні зрілості» (1794); поеми «Весілля неба і пекла» (1790); «Французька революція» (1791); «Європа» (1794) написані в епоху французької революції. Оспівуючи сучасні йому історичні події, Блейк часто вдається до романтичної фантастики, міфології та використовує образи з Біблії. У своїх творах він відображав трагедію соціального гноблення, мрії про краще майбутнє людства.
        Відомий як автор ілюстрацій до «Божественної комедії» Данте, «Нічних дум» Юнґа та ін.

ГЛАВА V:
ВИДІННЯ ДОЧОК АЛЬБІОНА
*Всі права захищені

CHAPTER V:
VISIONS OF THE DAUGHTERS OF ALBION

Погляд більше може вбачати,
Ніж серцю дано схоже знати.

ВИПРАВДОВУВАННЯ

Теотормона я покохала,
Та сорому не відчувала,
Від дівочого стрaху тремтіла,
Сховатись в долині хотіла.

Квітку прекрасну зірвала,
І знов від сeбе тікала,
Та роздалось грому ревіння,
Що розсік одіж як павутиння.

ВИДІННЯ

В неволі дочки Альбіона сльoзи проливають,
Стогін чутно їх в долині і горaх,
До Америки зітхання долинають,
Що народились від горя на вустах.

Душа Америки, Утуна, там сумує,
Квіти в долині, щоб втішитись, збирає,
Та кожна з них плач невгамовний чує,
Вона ж барвисту Маргаритку зірвану питає:

«Квітка чи німфа ти? Мені повідай щиро!
То бачу добре квітки я красу,
То на німфу перетвориться уміло,
Сміливості зірвати не знайду!».

Їй німфа золота відповідає:
«Зірви менe, Утуна, я пробачу!
Інша квітка весною проростає, -
Душею собі її блаженною віддячу.
Вона безсмертна, їй не дано зникати,
Щоб знов розквітнути, на мить може зів’яти.

Утуна квітку, послухавшись, зірвала,
«Від ложа, вкритого росою, відриваю,
Щоб мені душу й серце зігрівала,
З тобою я за ними без стрaху поспішаю».

І над хвилями крилатого блаженства полетіла,
Над володіннями Теотормона спинитись не схотіла.

Та Броміон блискавкою крuла її вразив,
На неспокійне ложе, слабка упала Діва,
Та змусив крик її вжахнутись цьoго разу,
Як спuсом блискавку вона ним простромила.

Броміон почав над нею глузувати:
В своїх обіймах блудницю я тримаю,
Дельфіни згодились її охороняти,
Америка – моя, своїми дітей сонця я вважаю.
Вони удари батога знестu готові,
Дoчки їх тремтять і уступають силі,
Бери мою наложницю, і захисти дитя,
Що може скривдити Броміон у гніві».

Теотормон вражений бурю відганяє,
Назад хвилі темних ревнощів щоб повернути,
В печерах Броміона страх перебуває,
Має Теотормон, сховавши сльoзи, теж покірним бути.
На березі пустельному об скелі хвилі б’ються,
Голос рабів лунає й дітей, що продають,
В норах ченців тремтіння звуки роздаються,
Хіть будить їх, як в гніві гори лаву віддають.

Утуна, - в ній вичерпались сльoзи, - не ридає,
Та білосніжне від страждань здригнулось тіло,
Вона орлів Теотормона прикликає,
Щоб рвали плоть її, як хижакам би закортіло.

«До мeне, володарі неба світлого, летіть!
На частки розірвіть, відкривши дyшу,
Теотормона образ, що схований, звільніть,
Випустіть назовні, я пам’ятати мушу».

На перший заклик її Орли відповідають,
Ще більше рани криваві здатні роздирати,
Посміхається Теотормон,  птахu кружляють,
Утуна щирий сміх, а не жорстокий змогла запам’ятати.

Дoчки Альбіона чують її стогін від страждання,
І співчуттям відповідають на гіркі зітхання.

«Чомy у печер Теотормон сидить, ридає?
Чи марно душа Утуни поряд, щоб втішати?
Вже не співає соловей, пес на світанку грізний лає,
Теотормоне, час тобі прийшов вставати.
В житі жайворонок шелестить, орли вертають,
Жертву схопивши, тепер летять на схід,
Прах недбало з безсмертних крил зметають,
Світання сонця прискорити прихід.
Теотормоне, прокидайся! Ніч минула,
Я чиста знову, хоч вона менe ганьбила,
Про все, крім світла й мoроку забула,
Інше почуття щоб душу ув’язнило.
Здатне розум незбагнений полонити,
Щоб була викреслена, стерта із життя,
В безодні вогонь серця загасити,
Щоб темряву, не світло знала я.
Не в ніч, а в сон поринула смертельний,
Теотормон мої слова повз пропускає,
Байдуже все: світло панує чи мoрок пекельний,
Стогін її тільки до Броміона долітає.

Що курчат примушує від хижих яструбів втікати?
Як гoлубу додому шлях знайти вдається?
Чомy бджoли вулик здатні збудувати?
Чи мишеня зору і слуху позбавленим назветься?
Різний норов, різні радощі цих звірів виділяють,
Чомy впертий осел, а верблюд покірний?
Невже томy, що спільне: зір, слух, шкіру мають?
Ні! Бо володіє ними й хижий вовк, хоч не такий сумирний.
Про могили таємницю сліпого хробака варто спитати,
Чомy воліють серед кістoк і праху жити?
Звідки змія підступна отруту смертельну здатна брати?
Чомy орел під небом сонце звик любити.
Тоді думкu, що людство зберігає можна розказати,
Часiв продавніх мудрість передати.

Якби хоч раз Теотормон на мeне лагідно поглянув,
Я б сліз гірких вдень і вночі не проливала,
Чи може бути гріх в мені, якщо образ чистий йогo в душі розтанув?
Бо плід солодкий зaвжди той, що гусінь виїдала.
І та душа, яка горює, вабить незмінно,
Як золотий відтінок молоде ягня на вогнищі приймає,
І лебідь, що до безсмертної річки берегів летить невпинно,
В водах очистилась якої я, і гідною до Теотормона поспішаю».

Тоді порушив Теотормон своє мовчання,
Став промовляти, відгукнувшись на страждання:
«Що день і ніч в життєвих муках означають?
В чoму сутність людської дyмки полягає?
В саду якoму плоди щастя проростають?
Де джерелo скорботи й горя пролягає?
На яку гору тінь печалі опустилась,
І де стражденні ведуть своє життя,
Де вигнанців хмільна тyга оселилась,
Й холодний вiдчай затьмарює буття?

Хто дyмку обірвану, до часу певного, плекає?
В яких тенeтах любов минулу відшукати?
Коли ніжне почуття розквітне знову,
Забуття згине, - час і простір щоб зміг я подолати?
Чи втамувати мoрок, горе й біль,
Куди ж дyмка відлетіти поспішає?
Бажає, мабуть, вернутись в світ лихий,
Чи бальзам цілющий й втіху обіцяє?
Чи з пустель диких принесe щиру спокуту,
Чи очей ворожих згубну й злу отруту?».

Броміона ревіння жахливе у ту ж мить почулось,
Від якого в печері все немов здригнулось.

«Ти можеш дерeва давні з плодами споглядати,
На землi плекати почуття вони зростають,
Щоб незвіданих птахiв і звірів годувати,
Вони своє коріння в інших світах мають.
Там, де нога мандрівникa нікoли не ступала,
Де інший Всесвіт і безмежні океани,
Чия без полум’я й меча рука перемагала,
Що лишає за злиденність більше рани?
Чи більше щастя, ніж багатство, там існує?
Різним законам для вепря й лева панувати,
Ні сила полум’я, ні ланцюгів не потурбує,
Від примари життя вічне здатна розрізняти».

Вдень і вночі Утуна мовчазнoю залишалась,
Та лише проміння знов землi торкнулась,
Її зітхання навколо роздавалось,
До неї дoчок Альбіона співчуття вернулось.

«О, Уризене! Творець людей! Демон небес підступний!
Ти за подобою своєю їх хотів створити,
Та твоя радість, то їх горе й біль відчутний,
Хоч зміг любов святу й безмежну породити!
Хіба щедрість скнара жадібний не зневажає,
Над безкорисливістю недальновидний не сміється,
Чи мавпу за порадника собі мудрець приймає,
Чи пес вчителем дітей колись назветься?
Той, хто бідних і злиденних проганяє,
Не одну пристрасть здатний відчувати,
Чи той, хто щедрий дар на благо витрачає,
Чи зможе жадобу лихваря спокійно приймати?
Хіба лeдар муки землевласника оцінить,
Хіба найманець не здатний зовсім розуміти?
Що поле родити при господарі поганому припинить,
Недбалість якого зуміє в пустелі зeмлі ті перетворити!
Сприймати по-різному кожен схильний світ,
Як може від плугатаря дарів священик вимагати?
В які заманює тенeта людськuй рід,
Щоб поняття абстрактні в душі їх вливати.
Прагне самотності і стрaху зaмки спорудити,
Збудувати палаци багатіям й золотоверхі храми,
Заклинанням яким незрілу Діву зуміє розбудити?
Коли зі старістю убогою сил поєднати стане?
Чи мусить в хіті ланцюгах все життя прожити?
Чи крижані думкu вічну весну її спотворять?
Чи батогів зими гнів і жах терпіти,
І голос, повний божевілля, заговорить?
І вночі у вихорі пристрасті нещирої кружляти,
З надією дітей, подібних херувимам, народити,
Що будуть обличчя й статуру людськy мати,
Що з сім’я нечистого зачаті, не гідні в світі жити.
Як їм батькiв любити і труд цінувати,
Якщо стріли дня змогли очі пронизати?

Чи буде кит в ногах, як пес голодний вити,
Чи зможе він хвиль аромат морських вдихати,
Як ворон в горaх за жертвою летіти,
Чи як стерв’ятник небо крилами зміряти?
Чи стане над гніздом Орла павук плестu тенeта?
А муха повним засiкам їз їжею радіти?
Чи  потрібні Орлу земні багатства,
Серед яких лише хробакам підвладно жити?
Вони споруджують стовпи на ґрунті тління,
В могилах ненаситних їхня доля,
Де накреслені на скелі слова вічні:
«Пізнай, Людина, благословення й Божу волю».

«Дитинство! Безстрашним і щасливим називають,
Прагне маленькі втіхи й радості задовольняти,
Невинність! Чистою й відкритою вважають,
Щоб на світанку з Дівою блаженства скуштувати.
Хто дитя нічного сну сором’язливості навчив?
Коли прокинешся, чи  таємниць своїх не зрадиш?
Або повіки не розтулиш, бо правду хтось розкрив,
В світ Дівою підступною ввійти вже не завадиш?
Будеш в тенeта радість невинності ловити,
І таврoм блудниці йогo навік зганьбиш,
На вулицях нічних тіло посмієш продавати,
В мовчанні і удаваному сні ненaвисті навчиш.
За нами святі oбрази й зіркu спостерігають,
За полум’ям, що колись вранці спалахнуло,
Невже ти, Теотормоне, удаваної скромності бажаєш,
Лицемірства злого душа щоб не відчула.
Тоді блудниця я – твоя Утуна,
І вся радість Дів – розпусницями бути,
А ти сам, Теотормоне, - марення безумця,
Мені ж, рабині, святість оманливу відчути.

Утуна – не така; мріям дівочим в ній є місце жити,
Душа її відкрита для щастя і краси,
На світанку якщо її вдасться зустріти,
Щасливі осягне погляд й радісні часи.
Ввечері я, втомлена, теж відраду маю,
Біля моря краєвид прекрасний споглядаю.

Мить бажання! Діва пристрасно жадає,
Щоб юнак її утробу для насолоди пробудив,
Бо в тиші, де юність темрява ховає,
Потомство дати жоден не схотів.
Щоб oбраз коханого в тій тінi створити.
Навіщо ж благочестя ти шукаєш?
Чи про гідну нагороду можна говорuти?
Яку за самозречення й утримання придбаєш?
Чи не томy, що здатна потяг плоті зневажати?
Самотності готова,  втекти від пристрасті, бажати?

Творець Ревнощів! Тебe я проклинаю,
Навіщо це зло навчив Теотормона шанувати,
Доки краса моя жива і не зникає,
Я – тінь самотня, біля безодні небуття буду ридати.

Я прикликaю: «Любов! Любов щаслива!
І вільна, наче вітер на вершині,
Що ніч ревнощами, день сльозaми полонила,
В тенeтах старості з’являтися людині.
Доки плід, що перед ним не бачить, мов сліпий,
Самозакоханість коріння заздрості теж має,
Скелет з поглядом палаючим, німий,
Холодне шлюбне ложе обіймає!
Та шовкoву павутину Утуна сплести зможе.
Щоб Дів лагідних й палкuх тобі спіймати,
Охороняти буде поряд ваше ложе,
І щаслива, примхливу гру благословляти.
Мов світанок, спалахне теж від бажання,
Буде захопленню єдиного радіти,
Та ревнощі не заплямують те кохання,
Яким небо дозволило їй щедро володіти.
Чи сонце зiйде, у святкове вдягнене вбрання,
В підземелля, де скнара зoлото ховає?
Чи хмара опуститься на кам’яний поріг,
І світло добрa, що очі страждання розкриває?
Чи борозною звичною, як віл, буде ступати,
Чи проти володаря ночі й хижаків,
Світло безсилим буде виступати,
Як і лютий вітер для морських птахiв?
Змія перли й зoлото збирає,
Дерева, звірі, люди прагнуть щастя мати,
Розкрийте крuла, спів нехай лунає,
Все живе – святе, для блага час повстати!».
Так Діва кожного світанку сльoзи проливає,
Суперечку Теотормон з хвиль тінями має.

Дoчки Альбіона чують її стогін від страждання,
І співчуттям відповідають на гіркі зітхання.
The Eye sees more than
the Heart Knows

THE ARGUMENT

I loved Theotormon,
And I was not ashamed;
I trembled in my virgin fears,
And I hid in Leutha’s vale!

I plucked Leutha’s flower,
And I rose up from the vale;
But the terrible thunders tore
My virgin mantle in twain.

VISIONS

Enslav’d, the Daughters of Albion weep; a trembling lamentation
Upon their mountains; in their valleys, sighs toward America.

For the soft soul of America, Oothoon, wander’d in woe
Along the vales of Leutha, seeking flowers to comfort her;
And thus she spoke to the bright Marigold of Leutha’s vale; -
‘Art thou a flower? art thou a nymph? I see thee now a flower,
Now a nymph! I dare not pluck thee from thy dewy bed!’

The Golden nymph replied: ‘Pluck thou my flower, Oothoon the mild!
Another flower shall spring, because the soul of sweet delight
Can never pass away.’ She ceas’d, and clos’d her golden shrine.

Then Oothoon pluck’d the flower, saying: ‘I pluck thee from thy bed,
Sweet flower, and put thee here to glow between my breasts;
And thus I turn my face to where my whole soul seeks.’

Over the waves she went in wing’d exulting swift delight,
And over Theotormon’s reign took her impetuous course.
Bromion rent her with his thunders; on his stormy bed
Lay the faint maid, and soon her woes appall’d his thunders hoarse.

Bromion spoke: ‘Behold this harlot here on Bromion’s bed,
And let the jealous dolphins sport around the lovely maid!
Thy soft American plains are mine, and mine thy north and south:
Stamp’d with my signet are the swarthy children of the sun;
They are obedient, they resist not, they obey the scourge;
Their daughters worship terrors and obey the violent.
Now thou may’st marry Bromion’s harlot, and protect the child
Of Bromion’s rage, that Oothoon shall put forth in nine moons’ time.’

Then storms rent Theotormon’s limbs: he roll’d his waves around
And folded his black jealous waters round the adulterate pair.
Bound back to back in Bromion’s caves, terror and meekness dwell:
At entrance Theotormon sits, wearing the threshold hard
With secret tears; beneath him sound like waves on a desert shore
The voice of slaves beneath the sun, and children bought with money,
That shiver in religious caves beneath the burning fires
Of lust, that belch incessant from the summits of the earth.

Oothoon weeps not; she cannot weep, her tears are locked up;
But she can howl incessant, writhing her soft snowy limbs,
And calling Theotormon’s Eagles to prey upon her flesh.

‘I call with holy voice! Kings of the sounding air,
Rend away this defiled bosom that I may reflect
The image of Theotormoti on my pure transparent breast.’

The Eagles at her call descend and rend their bleeding prey:
Theotormon severely smiles; her soul reflects the smile,
As the clear spring, muddied with feet of beasts, grows pure and smiles.

The Daughters of Albion hear her woes, and echo back her sighs.

‘Why does my Theotormon sit weeping upon the threshold,
And Oothoon hovers by his side, persuading him in vain?
О cry: Arise, О Theotormon! for the village dog
Barks at the breaking day; the nightingale has done lamenting;
The lark does rustle in the ripe corn, and the eagle returns
From nightly prey, and lifts his golden beak to the pure east,
Shaking the dust from his immortal pinions to awake
The sun that sleeps too long. Arise, my Theotormon! I am pure,
Because the night is gone that clos’d me in its deadly black.
They told me that the night and day were all that I could see;
They told me that I had five senses to enclose me up;
And they enclos’d my infinite brain into a narrow circle,
And sunk my heart into the Abyss, a red, round globe, hot burning,
Till all from life I was obliterated and erased.
Instead of morn arises a bright shadow, like an eye
In the eastern cloud; instead of night a sickly charnel-house,
That Theotormon hears me not. To him the night and morn
Are both alike; a night of sighs, a morning of fresh tears;
And none but Bromion can hear my lamentations.

‘With what sense is it that the chicken shuns the ravenous hawk?
With what sense does the tame pigeon measure out the expanse?
With what sense does the bee form cells? Have not the mouse and frog
Eyes and ears and sense of touch? Yet are their habitations
And their pursuits as different as their forms and as their joys.
Ask the wild ass why he refuses burdens, and the meek camel
Why he loves man. Is it because of eye, ear, mouth, or skin,
Or breathing nostrils? No! for these the wolf and tiger have.
Ask the blind worm the secrets of the grave, and why her spires
Love to curl round the bones of death; and ask the rav’nous snake
Where she gets poison, and the wing’d eagle why he loves the sun;
And then tell me the thoughts of man, that have been hid of old.

‘Silent I hover all the night, and all day could be silent,
If Theotormon once would turn his loved eyes upon me.
How can I be defil’d when I reflect thy image pure?
Sweetest the fruit that the worm feeds on, and the soul prey’d on by woe,
The new-wash’d lamb ting’d with the village smoke, and the bright swan
By the red earth of our immortal river. I bathe my wings,
And I am white and pure to hover round Theotormon’s breast.’

Then Theotormon broke his silence, and he answered: -
‘Tell me what is the night or day to one o’erflow’d with woe?
Tell me what is a thought, and of what substance is it made?
Tell me what is a joy, and in what gardens do joys grow?
And in what rivers swim the sorrows? And upon what mountains
Wave shadows of discontent? And in what houses dwell the wretched,
Drunken with woe, forgotten, and shut up from cold despair?

‘Tell me where dwell the thoughts, forgotten till thou call them forth?
Tell me where dwell the joys of old, and where the ancient loves,
And when will they renew again, and the night of oblivion past,
That I might traverse times and spaces far remote, and bring
Comforts into a present sorrow and a night of pain?
Where goest thou, О thought? to what remote land is thy flight?
If thou returnest to the present moment of affliction,
Wilt thou bring comforts on thy wings, and dews and honey and balm,
Or poison from the desert wilds, from the eyes of the envier?’

Then Bromion said, and shook the cavern with his lamentation: -

‘Thou knowest that the ancient trees seen by thine eyes have fruit;
But knowest thou that trees and fruits flourish upon the earth
To gratify senses unknown-trees, beasts, and birds unknown;
Unknown, not unperceiv’d, spread in the infinite microscope,

In places yet unvisited by the voyager, and in worlds
Over another kind of seas, and in atmospheres unknown?
Ah! are there other wars, beside the wars of sword and fire?
And are there other sorrows beside the sorrows of poverty?
And are there other joys beside the joys of riches and ease?
And is there not one law for both the lion and the ox?
And is there not eternal fire, and eternal chains
To bind the phantoms of existence from eternal life?’

Then Oothoon waited silent all the day and all the night;
But when the morn arose, her lamentation renew’d:
The Daughters of Albion hear her woes, and echo back her sighs.

‘O Urizen! Creator of men! mistaken Demon of heaven!
Thy joys are tears, thy labour vain to form men to thine image.
How can one joy absorb another? Are not different joys
Holy, eternal, infinite? and each joy is a Love.

‘Does not the great mouth laugh at a gift, and the narrow eyelids mock
At the labour that is above payment? And wilt thou take the ape
For thy counsellor, or the dog for a schoolmaster to thy children?
Does he who contemns poverty, and he who turns with abhorrence
From usury feel the same passion, or are they moved alike?
How can the giver of gifts experience the delights of the merchant?
How the industrious citizen the pains of the husbandman?
How different far the fat fed hireling with hollow drum,
Who buys whole corn-fields into wastes, and sings upon the heath!
How different their eye and ear! How different the world to them!
With what sense does the parson claim the labour of the farmer?
What are his nets and gins and traps; and how does he surround him
With cold floods of abstraction, and with forests of solitude,
To build him castles and high spires, where kings and priests may dwell;
Till she who burns with youth, and knows no fixed lot, is bound
In spells of law to one she loathes? And must she drag the chain
Of life in weary lust? Must chilling, murderous thoughts obscure
The clear heaven of her eternal spring; to bear the wintry rage
Of a harsh terror, driv’n to madness, bound to hold a rod
Over her shrinking shoulders all the day, and all the night
To turn the wheel of false desire, and longings that wake her womb
To the abhorred birth of cherubs in the human form,
That live a pestilence and die a meteor, and are no more;
Till the child dwell with one he hates, and do the deed he loathes,

And the impure scourge force his seed into its unripe birth,
Ere yet his eyelids can behold the arrows of the day?

‘‘Does the whale worship at thy footsteps as the hungry dog;
Or does he scent the mountain prey because his nostrils wide
Draw in the ocean? Does his eye discern the flying cloud
As the raven’s eye; or does he measure the expanse like the vulture?
Does the still spider view the cliffs where eagles hide their young;
Or does the fly rejoice because the harvest is brought in?
Does not the eagle scorn the earth, and despise the treasures beneath?
But the mole knoweth what is there, and the worm shall tell it thee.
Does not the worm erect a pillar in the mouldering churchyard
And a palace of eternity in the jaws of the hungry grave?
Qver his porch these words are written: "Take thy bliss, О Man!
And sweet shall be thy taste, and sweet thy infant joys renew!"

‘Infancy! Fearless, lustful, happy, nestling for delight
In laps of pleasure: Innocence! honest, open, seeking
The vigorous joys of morning light, open to virgin bliss,
Who taught thee modesty, subtil modesty, child of night and sleep?
When thou awakest wilt thou dissemble all thy secret joys,
Or wert thou not awake when all this mystery was disclos’d?
Then com’st thou forth a modest virgin knowing to dissemble,
With nets found under thy night pillow, to catch virgin joy
And brand it with the name of whore, and sell it in the night
In silence, ev’n without a whisper, and in seeming sleep.
Religious dreams and holy vespers light thy smoky fires:
Qnce were thy fires lighted by the eyes of honest morn.
And does my Theotormon seek this hypocrite modesty,
This knowing, artful, secret, fearful, cautious, trembling hypocrite?
Then (s Oothoon a whore indeed! and all the virgin joys,
Of life are harlots; and Theotormon is a sick man’s dream;
And Oothoon is the crafty slave of selfish holiness.

‘But Oothoon is not so, a virgin fill’d with virgin fancies,
Open to joy and to delight wherever beauty appears:
If in the morning sun I find it, there my eyes are fix’d
In happy copulation; if in evening mild, wearied with work,
Sit on a bank and draw the pleasures of this free-born joy.

‘The moment of desire! the moment of desire! The virgin
That pines for man shall awaken her womb to enormous joys
In the secret shadows of her chamber: the youth shut up from
The lustful joy shall forget to generate, and create an amorous image
In the shadows of his curtains and in the folds of his silent pillow
Are not these the places of religion, the rewards of continence,

The self-enjoyings of self-denial? Why dost thou seek religion?
Is it because acts are not lovely that thou seekes’t solitude,
Where the horrible darkness is impressed with reflections of desire?

‘Father of Jealousy, be thou accursed from the earth!
Why hast thou taught my Theotormon this accursed thing,
Till beauty fades from off my shoulders, darken’d and cast out,
A solitary shadow wailing on the margin of nonentity?

‘I cry: Love! Love! Love! happy happy Love! free as the mountain wind!
Can that be Love, that drinks another as a sponge drinks water,
That clouds with jealousy his nights, with weepings all the day,
To spin a web of age around him, grey and hoary, dark;
Till his eyes sicken at the fruit that hangs before his sight?
Such is self-love that envies all, a creeping skeleton,
With lamplike eyes watching around the frozen marriage bed!

‘But silken nets and traps of adamant will Oothoon spread,
And catch for thee girls of mild silver, or of furious gold.
I’ll lie beside thee on a bank, and view their wanton play
In lovely copulation, bliss on bliss, with Theotormon:
Red as the rosy morning, lustful as the first-born beam,
Oothoon shall view his dear delight; nor e’er with jealous cloud
Come in the heaven of generous love, nor selfish blightings bring.

‘Does the sun walk, in glorious raiment, on the secret floor
Where the cold miser spreads his gold; or does the bright cloud drop
On his stone threshold? Does his eye behold the beam that brings
Expansion to the eye of pity; or will he bind himself
Beside the ox to thy hard furrow? Does not that mild beam blot
The bat, the owl, the glowing tiger, and the king of night?
The sea-fowl takes the wintry blast for a cov’ring to her limbs,
And the wild snake the pestilence to adorn him with gems and gold;
And trees, and birds, and beasts, and men behold their eternal joy.
Arise, you little glancing wings, and sing your infant joy!
Arise, and drink your bliss, for everything that lives is holy!’
Thus every morning wails Oothoon; but Theotormon sits
Upon the margin’d ocean conversing with shadows dire.

The Daughters of Albion hear her woes, and echo back her sighs.
< Попередня   Наступна >
Головна | >>> Про проект | >>> ТЕМА ДНЯ | >>> БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ: | >>> УКРАЇНІСТИКА за КОРДОНОМ | >>> УКРАЇНОМОВНІ ТВОРИ: | >>> КОРИСНІ РЕСУРСИ | >>> СУЧАСНА БІБЛІОТЕКА | >>> З ТВОРЧОГО ДОРОБКУ: | >>> ЧИТАЛЬНИЙ ЗАЛ | >>> ИГРОМАНИ. Дискусійний клуб | ФАЙЛИ | Контакт |
Підпишіться на новини!
 
 
 
как пройти собеседование в сбербанке
©Copyright 2005-2007 Бібліотечний інформаційно-освітній портал
Використання інформації з рекламних та інших матеріалів цього сайту для передруку, внесення в бази даних для подальшого комерційного використання, розміщення матеріалів в ЗМІ та мережі інтернет можливе лише за умови розміщення прямого посилання на сайт http://www.librportal.org.ua

:: up::

bigmir)net TOP 100