:: Головна :: :: Пошта :: :: Пошук :: :: Оголошення :: :: Форум ::
Меню
Головна
>>> Про проект
>>> ТЕМА ДНЯ
>>> БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ:
>>> УКРАЇНІСТИКА за КОРДОНОМ
>>> УКРАЇНОМОВНІ ТВОРИ:
>>> КОРИСНІ РЕСУРСИ
>>> СУЧАСНА БІБЛІОТЕКА
>>> З ТВОРЧОГО ДОРОБКУ:
>>> ЧИТАЛЬНИЙ ЗАЛ
>>> ИГРОМАНИ. Дискусійний клуб
ФАЙЛИ
Контакт
ЗНАЙОМТЕСЬ:
>>> Ресурси холдінга

Дискуссионный клуб "Библиофан"
  Мои научные новости
  Жизнь - это бесконечная череда мгновений
Открой для себя новую жизнь

  Мой дом

Вітаємо Вас на Бібліотечному інформаційно-освітньому порталі 

СОНЕТИ. Шекспір Уільям
ЧИТАЛЬНИЙ ЗАЛ - Камалія Готті

Шекспір Уільям. Сонети.
Переклад Камалії Готті

        Уільям Шекспір  (англ. William Shakespeare) — англійский драматург і поет, один з самих відомих драматургів світу, автор понад 17 комедій, 10 хронік, 11 трагедій, 5 поем и циклу з 154 сонетів.

МОНОЛОГ ГАМЛЕТА:
Бути чи не бути: ось питання!
Що відчайдушніше: марніти від страждання,
Від стріл й каміння навісної долі,
Що зводить проти тебе море болю,
Чи опиратись їм? І цим кінець покласти?
Поринути в безодню, вмерти, сном забутись,
Віддатись в повну владу небуття,
І припинити всі душевні муки, й сердечний біль,
Що навпіл рвав життя.
Такої смерті прагнув би і я.
Щоб вмить заснути, бачити видіння...
Що я кажу? У цьому й є коріння;
Ніяка тінь не промайне у смертнім сні,
Коли ми пута скинемо земні,– це й зупиняє нас.
Це робить вік наш довгий
Найбільшим горем люду на землі,
Що змушений терпіти всю зневагу,
Презирство й утиски і гноблення в ярмі,
І муки нероздільного кохання,
Зухвалість влади й беззаконня суду,
Коли одним ударом леза
Можна спинити цю наругу.
Хіба б погодився хто в світі тоді жити,
В неволі працювати, в злиднях скніти,
Якби не страх, що розум наш питає
Про те, що після смерті нас чекає?
Незвідана земля – світ невідомий, що з нього
Не вертав ще дух знайомий,
Земля, де він можливо знайде спокій свій,
Та для живих той світ – завжди чужий.
Так розум відбирає в нас відвагу
І мужність вроджена тьмяніє від думок німих,
І наміри завзяті та зухвалі
Приймають колір втрачених, блідих…
Та годі! Тихо!
Офелія іде! Вона! Моя прекрасна німфо!
У молитвах своїх, прошу, згадай мене.

СОНЕТ I
Від найчарівніших ми прагнемо кохання,
Щоб краса троянди не зів'яла,
І в час, коли торкнеться смерть чола,
Щоб в дітях наша пам’ять не зникала.
І я, немов би зачарований тобою,
Бачу погляд полум'яний, й сам згораю,
Серед стількох облич вродливих,
Лише тебе одну вбачаю…
Заручник хіті – собі ворог,
Бо твоя  юність не дрімає,
І, як бутон, що містить квітку,
Незнану вроду обіцяє.
Тож зглянься…, зглянься, я благаю
Без тeбе я життя не маю.

СОНЕТ II
Коли відбиток  років, що минають,
Cорокаліттям пройдє вздовж чола,
І перших ознак в’янення зазнaє,
Твоя чарівність, юність і краса,
Коли вони, зруйновані роками,
Відчують всю зневагу й забуття,
Себе ти неодмінно запитаєш:
«Де ж те багатство – молодість моя?»
Й твої слова знайдyть своє визнaння,
Якщо у відповідь від серця пролунає;
«Моя дитина – це моє богатство,
ЇЇ краса –  єдине, що втішає».
Тоді на схилі літ, коли на серці холод,
Відчуєш знову успіх, теплом зігрітий крову.

СОНЕТ III
Загляни у свій скляний бокал,
Чиє обличчя відбиває світло там,
Прийшов вже час йогo змінитись рисам,
Щоб знову, та вже іншим відродитись,
В оману ввести світ й здійснити свою мрію,
Щоб жінка ця змогла, позбавлена надії.
Звідки вона, чиє єство порожнє
Обов'язок зневажило подружній?
Хто він, що сповнений зухвалої гордині,
Прагне залишатись без потомства?
Бо погляд матері завжди к дитині лине,
В ній шукає молодості дні золоті:
Й жити, щоб ніхто не згадував про тeбе –
Жити марно і померти в самоті.

СОНЕТ IV
Навіщо ти, спокусник славнозвісний,
Передане у спадщину багатство –
Твою красу та вміння чарувати, –
Використовуєш на себе марнотратно?
Адже таких як ти природа наділяє,
Та це сприяння певний час лише триває,
Чомy ж дарунок щедрий, скупо так без міри,
Ти не розділиш з кимось, зробивши благо щирим?
Бо розум власна красота затьмарить, не помітишь,
Та після смерті, що по собі вона залишить?
Блідий віддтінок, засипаний землею,
Коли вона не буде привілєєм,
Тінь, що похована з тобою навіки,
Щоб ти став катом, знехтувавши нею.

СОНЕТ V
Годинник, створений умілими руками,
Завжди приваблює чийсь погляд, що блукає,
Та час, що не підвладний нашій волі,
Є згубником для будь-якої долі.
Він визначає зміну пори року,
Щоб літо було здолане зимою,
Виснажене, випите до дна,
ЇЇ похмурістю, та мертвістю блідою.
Коли краса похована під снігом,
Тужить в’язень у льодовому колі,
І дyмки не залишилось про те,
Куди все зникло, спустошене зимою.
Бо зустріч з нею до скону зсушить квіти,
Та втілення краси не зникне з світу.

СОНЕТ VI
Не дозволяй виснажливій зимі
Спотворити твою весну ще до заходу:
Заповни келих до країв за красоту –
Твій скарб, що неминуче зблідне згодом.
Не заборониш бути лихварем,
Якщо одариш щастям інших з лишком,
Щоб повторитися у другому собі,
Що буде щасливішим за всіх інших
В десять разів, а може навіть більше.
Й коли прикличе смерть, нічого вже не вдіє,
Тому що у потомстві життя твоє зміцніє,
Не сперечайся ж марно, не чини сваволі,
Бо не для того наділений красою,
Щоб бути харчем хробаків в своїй недолі.

СОНЕТ VII
Поглянь! На сході прокидається світaнок,
Багряним полум’ям охоплюючи всіх,
Що додолу зводять очі у пошaні
Перед могутнім божеством, ким є для них.
Й піднявшись до небес на скелясту гoру,
Сильно нагадує їм юнака у розквіт сили,
За золотими мaндрами якого
Слідкує погляд смертних повний віри.
Коли з вершин у колісниці вже розбитій,
Мов немічний старий він зійде з дня у тінь,
Від долу погляд він покірно свій відірве,
Та в ту ж хвилину спрямує в височінь.
І ти, що сyтінки життя вже зустрічаєш,
Навіки згинеш, якщо сина ще не маєш.

СОНЕТ VIII
Навіщо музику ти слухаєш з печаллю,
Любов з красою не підвладні ворожнечі,
Чому ж тобі сприяє щастя і удача,
Що долею не хочеш визнати своєю?
Коли гармонія із звуків благозвучних
Шлюбним маршем досягне твого слуха,
Тобі тихенько будуть шепотіти,
Що роль прийняв дбайливого супруга.
То ж ти почуй, як музика лунає,
Звук зі звуком сполучається приємно,
Немов сім’я – дитина, батько й мати,
В унісон  співають щиро і взаємно.
І пісня в душі кожного звучить немов одна,
Та без кохання щирого не чутно ті слова.

СОНЕТ IX
Чи не тому ведеш самотнє ти життя,
Щоб знов не пережити біль утрати?
Та якщо смерть прикличе в небуття,
Оплачуть люди як бесплідну мати.
І журитимуться за вдовою у жалобі,
Що зневажила народження дитини,
У очaх допитливих якої,
Живе образ коханої людини.
Поглянь як марнотратник витрачає,
За це його не проганяє світ,
Але краса розтрачена даремно, –
Гріх і безцільність відведених нам літ.
І той, хто злочин цей приймає без вагання,
Не принесе нічого, крім страждання.    

СОНЕТ X
Ганебно заперечувати те,
Що стільки раз пізнавши вже кохання,
На відданість та щирість почуттів,
Відповідаєш марністю чекання.
Бо володів з ненавистю лихою,
Що з’їдала живцем твоє нутро,
І головним, керуючим бажанням
Було презирство тогo, що віджило.
Зміни ж свій погляд, щоб я і свій змінила,
Ненaвисть не дорожча за кохання,
Будь милосердніший й сердечніший до сeбе,
Та не зневажай мої благання.
Змінись, стань іншим задля мене ти,
Щоб краса могла принести в світ плоди.

СОНЕТ XI
По мірі тогo, як дні спливатимуть твої,
Дорослішати буде і дитина,
Кров молода, що їй життя подарував,
І можеш визнати, ще не пізнавши тліну.
У цьому мудрість та краса висока полягає,
У іншому – нерозсуд, старість, стан гниття,
Якщо так всі вважатимуть, це час зупинить,
Щоб скинути могли пута буття.
Всі ті, кого природа обділила,
Щоб згинули безплідними, не маючи надії,
І щедрий дар плекали свій щоб ті,
Когo вона обдарувала в більшій мірі.
Бо ми – її печать, її творіння,
Що мусимо нащадків дати для спасіння.

СОНЕТ XII
Коли усі годинники зберу, що нам постійно нагадують про час,
І день побачу, що у темряві нічній буде зникати;
Коли фіалку підніму, даровану світанком, що вже згас,
А чорні кільця диму будуть срібними відтінками блищати;
Коли дерев верхівки величезних, стоятимуть вже скинувши листву,
В тіні яких стадa колись збирались, ховаючись від спеки у траву;
Коли помітно буде чоловіка, на дрoгах, повз який повзуть снопu,
Подорожaнина самотнього і древнього, з білою тасьмою бороди,
Тоді в красі твоїй й чарівності почну я сумніватись,
Що змушена зникати, канути із часом в вічність,
Ставати тінню, поступово забуватись,
І врешті згаснути, щоб вже з’явитись в іншій.
Тож не захиститись, не повстати нам з тобою,
Бо нема спасіння проти сили чaсу руйнівної.

СОНЕТ XIII
Коханий, ти собі лише належиш,
Та не довше ніж життя твоє триває,
Кінець якого на початку ще простежиш,
Якщо краса коріння в іншому не має.
Тоді цей скарб – спадковий і безцінний,
Не віднайдe призначення свогo:
Чи ж повториться в потомстві образ вірний,
Й живе та істинне в минулому єство.
Бо хто ж дозволить чашу повну зруйнувати,
Коли обов’язок є гідним шани й честі,
Щоб проти неспокійних днів повстати,
Безплідної ненaвисті і смерті?
Ніхто крім марнотратних, бо шлях лише один,
Я батька мав: щоб міг сказати син.


СОНЕТ XIV
Не за зірками свій чиню я суд,
Але їх магією володію в повній мірі,
Та не томy, щоб провіщати горе й бруд,
Чуму і голод, всупереч надії.
Не владний я повідати про долю миті,
Про силу грому й вітру, що сповнюють її,
І у розмові із могутніми царями,
Не видам істин, ввірених мені.
Бо не тільки за зорями читаю,
В твоїх очaх черпaю пізнання,
Правду й красу, що в світлі процвітає,
Коли даруєш їх, щоб сповнити буття.
Та знай існує вже давно одне пророцтво:
«В день їх смерті – згасне життя безповоротно».

СОНЕТ XV
Я бачу в кожній речі, що зростає,
Де досконалості на мить сягне цвітіння,
Що ця миттєвість нічогo не обіцяє,
На все зірок безмовних є веління.
Я бачу, як ростуть, мов квіти люди,
Під небом входять в світ і йдуть з життя,
І те, чим молодими вихвалялись,
Тепер, на смертнім ложі,- маячня,
І марнота непевних тих хвилин,
Що робить юних щасливими лише,
Бо часу невблаганного до скону плин,
Здолавши молодість у морок всіх зведе.
Та я не здамся чaсу, що п’є тебе невпинно по краплині,
Й заради вічного кохання, я дам життя тобі в дитині.

СОНЕТ XVI
Чому ж не вибрав шлях величний ти
В війні із чaсом, що кривавим є тираном?
І не посіяв змолоду плоди,
Що є священними, як рими звук бажaним?
Тепер один вже на вершині днів останніх,
Бо не збудив колись невинної краси,
Що квіти, благосним охоплена бажанням,
Зростила б справжні не такі, що лишив ти, -
Фарбами змальовані з картини
Й позбавлені первинної мети.
Так лінії життя його віщyють,
Час їх скорoтить, та зведе чиясь рука,
Щоб жив в очaх людей, а не у тiні,
Бо не віддавши – не отримаєш зповнa.

СОНЕТ XVII
Хто в майбутньому повірить цим словам,
Якщо вам лише ті сповнені пошaни?
Бо ж відома таємниця небесам,
Що в тих словах нема нічoго крім омaни.
Нехай би й зміг розповісти я про красу,
Твою грацію та погляд в новій римі,
«Поет цей – мрійник, – скаже час йому, –
Бо досконалість не живе в обличчях нині.
Так і папір пожовкне, вкритий пилом,
Та не втратять істини думкu,
І справедливо, як колись, піддавшись гніву,
Поет напише знов свої рядки.
І станься так, що дав життя дитині,
Він двічі проживе – у ній та в звучній римі.

СОНЕТ XVIII
Чи можу з літнім днем тебe я порівняти?
Ти ж бо прекрасніший та стриманий у міру,
В той час як дикий вітер на весні,
Колише листя й квіти польові,
І зрозуміло, час малий відмірян світу.
Так колір юного обличчя потьмяніє,
Відхилить іноді кохана почуття,
Чи випадково, чи за прuмхою зволіє,
Твоє ж не кане літо в забуття.
Не втратиш вічної краси, що в твоїй владі,
І вихвалятися ніколи смерть не буде,
Що ти знайшов притулок в її тіні,
Бо ж поки будуть існувати в світі люди
Ти будеш процвітати вічно й всюди.

СОНЕТ XIX
Час невситющій, мов хижак чекаєш,
Землю примушуєш дітей своїх ховати,
Тих, що звільнились від твоїх обіймів,
Та не зможуть мов Фенікси повстати.
Час, що плутаєш дні радощів і смутку,
Самосуд жорстокий чиниш свій,
Збайдужівши до усього світу,
І до чужих невтілених надій.
Та я порушив заповіт один суворий,
Бо ж кохання не триває лише мить,
Ця істина не змінюється здaвна,
Тож не дозволяй її згасить.
Щоб наші діти несли в світ красу крізь час,
Чини свій суд, любов не зникне у віршaх.

СОНЕТ XX
Вклала Природа всю красу в твоє обличчя,
Твоїм рабом менe зробивши навікu,
Обдарувала щирим серцем на століття,
Щоб не торкнулись його зрaдливі думкu.
Нехай існує погляд, що від твого більш сяє,
Спочатку озолотить, та він обман віщає,
І чоловік, що марить, охоплений жагою,
Спіймає погляд жінки, сповнений любові.
Бо був для неї за задумом Природи
Створений, щоб правило кохання,
Й доповнюючи безліч раз тобою,
Що він здійснив не марні намагання,
То ж якщо з усіх тебе обрала,
Кохай її, щоб лиш тебе кохала.    

СОНЕТ XXI
Зі мною все не так, як з тою Музой,
Що предстає у всій красі в моїх віршaх,
Призначена прикрасой бути небом,
Що зводить двох красивих в тих словах.
І створює незвичне порівняння,
Як світло з темрявою, день та лунна ніч,
Весною квіти, земля та сине море,
Все, що охоплює безмежний простір, кожну річ.
Дозволь мені, що вірний у коханні,
Писати щиро, ти ж повір словам,
Що ця любов, немов батькiв к дитині,
Хоч не дорожча за життєве світло нам.
Сказати більше, ніж про те говорять люди,
Творити буду задля слави й сeбе всюди.

СОНЕТ XXII
Мій погляд не запевнить, що старuй,
Поки з тобою в серці змін немає,
Та тільки вік торкнеться твоїх вій,
Й моє життя кінця свого зазнaє.
Коли краса, що мов тебе зростила,
Омана серця від почуттів могo,
Що і тебe невпинно охопила,
Як я постaрію, якщо любить дано?
То ж я, моє кохання, недовірлив,
Бо за тeбе душа лише болить,
Як мати малюка оберігає,
Й тобі я болю не завдам у жодну мить.
Собі ти не повіриш більш, менe забувши,
Так стань моєю, прихильність повернувши.

СОНЕТ XXIII
Немов актор невмілий грав на сцені,
Занапастивши роль через свій страх,
Чи злодій, що вже тоне в своїй люті,
Бо зрозумів, що його влада терпить крах.
І я такий же…, через страх довіри,
Шлюбні обiцянки не зважився сказати,
Швидко втомився виявляти почуття,
Й кохання почало в мені згасати.
Тоді нехай віршi передадуть
Ясні й німі мої передчуття,
Що можливо передати тільки в них,
Коли любові й розуміння прагну я.
Вчися читати те, що мовчазне бажання,
Сприймає поглядом, так прагнучи кохання.

СОНЕТ XXIV
Виконав мій погляд роль творця,
Вирізьбивши образ твій у серці,
Що збережеться в цьому тілі до кінця,
А у майбутньому прославиться в мистецтві.
Бо майстра бачити дозволять йогo твoри,
Знайти й відкрити, що вони ховають,
Тогo відчути великого митця,
Думкu якого твої очі не лишають.
Поглянь, як манять одне oдного ці двоє,
Образ іншого малює кожний з них,
Та її погляд лише для нього сяє,
Щоб під сонцем поєднати в ціле їх.
Митецький погляд сам собі віддячить,
Бо він малює те, чогo не бачить.

СОНЕТ XXV
Нехай щасливці ті, що їм зірки сприяють,
Насолоджуються славою й званнями,
Та я, позбавлений високих привілеїв,
Найбільшим щастям байдужість їх вважаю.
Нехай улюбленці величних процвітають,
Сонцем осяяні, мов різнобарвні квіти,
Що гордість в пелюстках своїх ховають,
Від злого погляду їм суджено змарніти.
І змучений герой, уславлений ділами,
Буде забутий після перемоги,
Якщо хоч раз повернеться без шaни,
Поразка вмить закриє всі дороги.
То ж я щасливий, бо мене не залишають:
Я сам кохаю й, головне, мене кохають.

СОНЕТ XXVI
Володар ти могo кохання,
Тобі вклоняюсь в шaні я,
Й пишу своє німе послaння,
Та не засвідчити знання,
Бо меж захоплення не знає,
Поряд з тобою розум блідне,
І вже сказати що не має,
Та гордість нікуди не зникне.
І зірка, що керує моїм шляхом,
Буде надихати чистим світлом,
Та ховатиме кохання під покровом,
Щоб себe відчув краси твоєї гідним:
Коли кричати на весь світ зможу «кохаю»,
Та доти я пошaни не приймаю.

СОНЕТ XXVII
Тяжкuм трудом я змучений, віддатись прагну сну,
Щоб спoкій хоч на мить відчути тілу,
Та тільки очі втомлені зімкну,
Не зможу припинити думoк плину.
Адже до тебе тягнеться душа,
Із тих країв, де по містам святим блукаю,
Та навіть крізь утому сонних вій,
Я мов сліпий – не бачу, відчуваю.
І бережу твій образ у собі,
Що світить і у темряві яскраво,
Дорогоцінний камінь в нічній тьмі,
Що кожен раз віщує про новuй світанок.
Ось так жадaного не маємо покoю,
Бо навіть думкu мої заповнені тобою.

СОНЕТ XXVIII
Як втрачені дні щастя повернути,
Коли на спoкій права я не маю,
А сон вже не тамує денний біль,
Що повсякчас в душі своїй тримаю,
І ті, що вoрогом для них не був нікoли,
Мене щоб мучити у згоді тиснуть руки,
Трудом тяжкuм, образою, злим словом,
Щоб зазнав з тобою я розлуки.
Я день запевню: твоє світло сяє нам,
Прикрасить небо, коли хмари його вкриють,
І ніч пізнає лестощів, бо там,
Де згасли зорі, твої промені ясніють.
Та день подовжує лише невпинний сум,
І у темряві я марю від цих дум.

SONNET XXIX
When, in disgrace with fortune and men's eyes,
I all alone beweep my outcast state
And trouble deal heaven with my bootless cries
And look upon myself and curse my fate,
Wishing me like to one more rich in hope,
Featured like him, like him with friends possess'd,
Desiring this man's art and that man's scope,
With what I most enjoy contented least;
Yet in these thoughts myself almost despising,
Haply I think on thee, and then my state,
Like to the lark at break of day arising
From sullen earth, sings hymns at heaven's gate;
For thy sweet love remember'd such wealth brings
That then I scorn to change my state with kings.

СОНЕТ XXX
Коли для суду над безмовними думкaми,
У свідки кличу пам'ять про минуле,
Й тужу за нездійсненними речaми,
Годинами, що змарнували й не відчули.
І плакати знов можу, як дитина,
За друзями, що смерть і ніч сховали,
За тим, чогo побачити не зміг,
І за коханням, яке біди не лишали.
Так сумно від минулого стає,
Тяглись від горя та до горя візерунки,
І стогін чутно, що лунав колись уже,
Немов би знов я сплачую рахунки.
Та у думкaх про тeбе всі ці втрати,
Відтінків суму не підвладні більше мати.


To be or not to be: that is the question:
Whether ‘tis nobler in the mind to suffer
The slings and arrows of outrageous fortune
Or to take arms against a sea of troubles,
And by opposing end them? To die: to sleep;
No more; and by a sleep to say we end
The heart-ache, and the thousand natural shocks
That flesh is heir to. ‘Tis a consummation
Devoutly to be wish’d. To die: to sleep;
To sleep: perchance to dream: ay, there’s the rub;
For in that sleep of death what dreams may come,
When we have shuffled off this mortal coil,
Must give us pause: there’s respect
That makes calamity of so long life;
For who would bear the whips and scorns of time,
Th’ oppressor’s wrong, the proud man’s contumely,
The pangs of despis’d love, the law’s delay,
The insolence of office, and the spurns
That patient merit of th’ unworthy takes,
When he himself might his quietus make
With a bare bodkin? Who would these fardels bear,
To grunt and sweat under a weary life,
But that the dread of something after death –
The undiscover’d country from whose bourn
No traveler returns, puzzles the will.
And makes us rather bear those ills we have
Than fly to others that we know not of?
Thus conscious does make cowards of us all,
And thus the native hue of resolution
Is sicklied o’er with the pale cast of thought,
And enterprises of great pith and moment
With this regard their currents turn awry
And lose the name of action. Soft you now!
The fair Ophelia! Nymph, in thy orisons
Be all my sins remember’d.

 

SONNET I
FROM fairest creatures we desire increase,    
That thereby beauty's rose might never die, 
But as the riper should by time decease, 
His tender heir might bear his memory:
But thou, contracted to thine own bright eyes,
Feed'st thy light'st flame with self-substantial fuel,
Making a famine where abundance lies,
Thyself thy foe, to thy sweet self too cruel.
Thou that art now the world's fresh ornament
And only herald to the gaudy spring,
Within thine own bud buriest thy content
And, tender churl, makest waste in niggarding.
Pity the world, or else this glutton be,
To eat the world's due, by the grave and thee.

SONNET II
When forty winters shall beseige thy brow,       
And dig deep trenches in thy beauty's field,
Thy youth's proud livery, so gazed on now,
Will be a tatter'd weed, of small worth held:
Then being ask'd where all thy beauty lies,
Where all the treasure of thy lusty days,
To say, within thine own deep-sunken eyes,
Were an all-eating shame and thriftless praise.
How much more praise deserved thy beauty's use,
If thou couldst answer 'This fair child of mine
Shall sum my count and make my old excuse,'
Proving his beauty by succession thine!
This were to be new made when thou art old,
And see thy blood warm when thou feel'st it cold.

SONNET III
Look in thy glass, and tell the face thou viewest
Now is the time that face should form another;
Whose fresh repair if now thou not renewest,
Thou dost beguile the world, unbless some mother.
For where is she so fair whose unear'd womb
Disdains the tillage of thy husbandry?
Or who is he so fond will be the tomb
Of his self-love, to stop posterity?
Thou art thy mother's glass, and she in thee
Calls back the lovely April of her prime:
So thou through windows of thine age shall see
Despite of wrinkles this thy golden time.
But if thou live, remember'd not to be,
Die single, and thine image dies with thee.

SONNET IV
Unthrifty loveliness, why dost thou spend
Upon thyself thy beauty's legacy?
Nature's bequest gives nothing but doth lend,
And being frank she lends to those are free.
Then, beauteous niggard, why dost thou abuse
The bounteous largess given thee to give?
Profitless usurer, why dost thou use
So great a sum of sums, yet canst not live?
For having traffic with thyself alone,
Thou of thyself thy sweet self dost deceive.
Then how, when nature calls thee to be gone,
What acceptable audit canst thou leave?
Thy unused beauty must be tomb'd with thee,
Which, used, lives th' executor to be.

SONNET V
Those hours, that with gentle work did frame
The lovely gaze where every eye doth dwell,
Will play the tyrants to the very same
And that unfair which fairly doth excel:
For never-resting time leads summer on
To hideous winter and confounds him there;
Sap cheque'd with frost and lusty leaves quite gone,
Beauty o'ersnow'd and bareness every where:
Then, were not summer's distillation left,
A liquid prisoner pent in walls of glass,
Beauty's effect with beauty were bereft,
Nor it nor no remembrance what it was:
But flowers distill'd though they with winter meet,
Leese but their show; their substance still lives sweet.

SONNET VI
Then let not winter's ragged hand deface
In thee thy summer, ere thou be distill'd:
Make sweet some vial; treasure thou some place
With beauty's treasure, ere it be self-kill'd.
That use is not forbidden usury,
Which happies those that pay the willing loan;
That's for thyself to breed another thee,
Or ten times happier, be it ten for one;
Ten times thyself were happier than thou art,
If ten of thine ten times refigured thee:
Then what could death do, if thou shouldst depart,
Leaving thee living in posterity?
Be not self-will'd, for thou art much too fair
To be death's conquest and make worms thine heir.

SONNET VII
Lo! in the orient when the gracious light
Lifts up his burning head, each under eye
Doth homage to his new-appearing sight,
Serving with looks his sacred majesty;
And having climb'd the steep-up heavenly hill,
Resembling strong youth in his middle age,
Yet mortal looks adore his beauty still,
Attending on his golden pilgrimage;
But when from highmost pitch, with weary car,
Like feeble age, he reeleth from the day,
The eyes, 'fore duteous, now converted are
From his low tract and look another way:
So thou, thyself out-going in thy noon,
Unlook'd on diest, unless thou get a son.

SONNET VIII
Music to hear, why hear'st thou music sadly?
Sweets with sweets war not, joy delights in joy.
Why lovest thou that which thou receivest not gladly,
Or else receivest with pleasure thine annoy?
If the true concord of well-tuned sounds,
By unions married, do offend thine ear,
They do but sweetly chide thee, who confounds
In singleness the parts that thou shouldst bear.
Mark how one string, sweet husband to another,
Strikes each in each by mutual ordering,
Resembling sire and child and happy mother
Who all in one, one pleasing note do sing:
Whose speechless song, being many, seeming one,
Sings this to thee: 'thou single wilt prove none.'

SONNET IX
Is it for fear to wet a widow's eye
That thou consumest thyself in single life?
Ah! if thou issueless shalt hap to die.
The world will wail thee, like a makeless wife;
The world will be thy widow and still weep
That thou no form of thee hast left behind,
When every private widow well may keep
By children's eyes her husband's shape in mind.
Look, what an unthrift in the world doth spend
Shifts but his place, for still the world enjoys it;
But beauty's waste hath in the world an end,
And kept unused, the user so destroys it.
No love toward others in that bosom sits
That on himself such murderous shame commits.

SONNET X
For shame! deny that thou bear'st love to any,
Who for thyself art so unprovident.
Grant, if thou wilt, thou art beloved of many,
But that thou none lovest is most evident;
For thou art so possess'd with murderous hate
That 'gainst thyself thou stick'st not to conspire.
Seeking that beauteous roof to ruinate
Which to repair should be thy chief desire.
O, change thy thought, that I may change my mind!
Shall hate be fairer lodged than gentle love?
Be, as thy presence is, gracious and kind,
Or to thyself at least kind-hearted prove:
Make thee another self, for love of me,
That beauty still may live in thine or thee.

SONNET XI
As fast as thou shalt wane, so fast thou growest
In one of thine, from that which thou departest;
And that fresh blood which youngly thou bestowest
Thou mayst call thine when thou from youth convertest.
Herein lives wisdom, beauty and increase:
Without this, folly, age and cold decay:
If all were minded so, the times should cease
And threescore year would make the world away.
Let those whom Nature hath not made for store,
Harsh featureless and rude, barrenly perish:
Look, whom she best endow'd she gave the more;
Which bounteous gift thou shouldst in bounty cherish:
She carved thee for her seal, and meant thereby
Thou shouldst print more, not let that copy die.

SONNET XII
When I do count the clock that tells the time,
And see the brave day sunk in hideous night;
When I behold the violet past prime,
And sable curls all silver'd o'er with white;

When lofty trees I see barren of leaves

Which erst from heat did canopy the herd,

And summer's green all girded up in sheaves

Borne on the bier with white and bristly beard,
Then of thy beauty do I question make,
That thou among the wastes of time must go,
Since sweets and beauties do themselves forsake
And die as fast as they see others grow;
And nothing 'gainst Time's scythe can make defence
Save breed, to brave him when he takes thee hence.

SONNET XIII
O, that you were yourself! but, love, you are
No longer yours than you yourself here live:
Against this coming end you should prepare,
And your sweet semblance to some other give.
So should that beauty which you hold in lease
Find no determination: then you were
Yourself again after yourself's decease,
When your sweet issue your sweet form should bear.
Who lets so fair a house fall to decay,
Which husbandry in honour might uphold
Against the stormy gusts of winter's day
And barren rage of death's eternal cold?
O, none but unthrifts! Dear my love, you know
You had a father: let your son say so.

  SONNET XIV
Not from the stars do I my judgment pluck;
And yet methinks I have astronomy,
But not to tell of good or evil luck,
Of plagues, of dearths, or seasons' quality;
Nor can I fortune to brief minutes tell,
Pointing to each his thunder, rain and wind,
Or say with princes if it shall go well,
By oft predict that I in heaven find:
But from thine eyes my knowledge I derive,
And, constant stars, in them I read such art
As truth and beauty shall together thrive,
If from thyself to store thou wouldst convert;
Or else of thee this I prognosticate:
Thy end is truth's and beauty's doom and date.

SONNET XV
When I consider every thing that grows
Holds in perfection but a little moment,
That this huge stage presenteth nought but shows
Whereon the stars in secret influence comment;
When I perceive that men as plants increase,
Cheered and cheque'd even by the self-same sky,
Vaunt in their youthful sap, at height decrease,
And wear their brave state out of memory;
Then the conceit of this inconstant stay
Sets you most rich in youth before my sight,
Where wasteful Time debateth with Decay,
To change your day of youth to sullied night;
And all in war with Time for love of you,
As he takes from you, I engraft you new.

SONNET XVI
But wherefore do not you a mightier way
Make war upon this bloody tyrant, Time?
And fortify yourself in your decay
With means more blessed than my barren rhyme?
Now stand you on the top of happy hours,
And many maiden gardens yet unset
With virtuous wish would bear your living flowers,
Much liker than your painted counterfeit:
So should the lines of life that life repair,
Which this, Time's pencil, or my pupil pen,
Neither in inward worth nor outward fair,
Can make you live yourself in eyes of men.
To give away yourself keeps yourself still,
And you must live, drawn by your own sweet skill.

SONNET XVII
Who will believe my verse in time to come,
If it were fill'd with your most high deserts?
Though yet, heaven knows, it is but as a tomb
Which hides your life and shows not half your parts.
If I could write the beauty of your eyes
And in fresh numbers number all your graces,
The age to come would say 'This poet lies:
Such heavenly touches ne'er touch'd earthly faces.'
So should my papers yellow'd with their age
Be scorn'd like old men of less truth than tongue,
And your true rights be term'd a poet's rage
And stretched metre of an antique song:
But were some child of yours alive that time,
You should live twice; in it and in my rhyme.

SONNET XVIII
Shall I compare thee to a summer's day?
Thou art more lovely and more temperate:
Rough winds do shake the darling buds of May,
And summer's lease hath all too short a date:
Sometime too hot the eye of heaven shines,
And often is his gold complexion dimm'd;
And every fair from fair sometime declines,
By chance or nature's changing course untrimm'd;
But thy eternal summer shall not fade
Nor lose possession of that fair thou owest;
Nor shall Death brag thou wander'st in his shade,
When in eternal lines to time thou growest:
So long as men can breathe or eyes can see,
So long lives this and this gives life to thee.

SONNET XIX
Devouring Time, blunt thou the lion's paws,
And make the earth devour her own sweet brood;
Pluck the keen teeth from the fierce tiger's jaws,
And burn the long-lived phoenix in her blood;
Make glad and sorry seasons as thou fleets,
And do whate'er thou wilt, swift-footed Time,
To the wide world and all her fading sweets;
But I forbid thee one most heinous crime:
O, carve not with thy hours my love's fair brow,
Nor draw no lines there with thine antique pen;
Him in thy course untainted do allow
For beauty's pattern to succeeding men.
Yet, do thy worst, old Time: despite thy wrong,
My love shall in my verse ever live young.

SONNET XX
A woman's face with Nature's own hand painted
Hast thou, the master-mistress of my passion;
A woman's gentle heart, but not acquainted
With shifting change, as is false women's fashion;
An eye more bright than theirs, less false in rolling,
Gilding the object whereupon it gazeth;
A man in hue, all 'hues' in his controlling,
Much steals men's eyes and women's souls amazeth.
And for a woman wert thou first created;
Till Nature, as she wrought thee, fell a-doting,
And by addition me of thee defeated,
By adding one thing to my purpose nothing.
But since she prick'd thee out for women's pleasure,
Mine be thy love and thy love's use their treasure.

SONNET XXI
So is it not with me as with that Muse
Stirr'd by a painted beauty to his verse,
Who heaven itself for ornament doth use
And every fair with his fair doth rehearse
Making a couplement of proud compare,
With sun and moon, with earth and sea's rich gems,
With April's first-born flowers, and all things rare
That heaven's air in this huge rondure hems.
O' let me, true in love, but truly write,
And then believe me, my love is as fair
As any mother's child, though not so bright
As those gold candles fix'd in heaven's air:
Let them say more than like of hearsay well;
I will not praise that purpose not to sell.

SONNET XXII
My glass shall not persuade me I am old,
So long as youth and thou are of one date;
But when in thee time's furrows I behold,
Then look I death my days should expiate.
For all that beauty that doth cover thee
Is but the seemly raiment of my heart,
Which in thy breast doth live, as thine in me:
How can I then be elder than thou art?
O, therefore, love, be of thyself so wary
As I, not for myself, but for thee will;
Bearing thy heart, which I will keep so chary
As tender nurse her babe from faring ill.
Presume not on thy heart when mine is slain;
Thou gavest me thine, not to give back again.

SONNET XXIII
As an unperfect actor on the stage
Who with his fear is put besides his part,
Or some fierce thing replete with too much rage,
Whose strength's abundance weakens his own heart.
So I, for fear of trust, forget to say
The perfect ceremony of love's rite,
And in mine own love's strength seem to decay,
O'ercharged with burden of mine own love's might.
O, let my books be then the eloquence
And dumb presagers of my speaking breast,
Who plead for love and look for recompense
More than that tongue that more hath more express'd.
O, learn to read what silent love hath writ:
To hear with eyes belongs to love's fine wit.

SONNET XXIV
Mine eye hath play'd the painter and hath stell'd
Thy beauty's form in table of my heart;
My body is the frame wherein 'tis held,
And perspective it is the painter's art.
For through the painter must you see his skill,
To find where your true image pictured lies;
Which in my bosom's shop is hanging still,
That hath his windows glazed with thine eyes.
Now see what good turns eyes for eyes have done:
Mine eyes have drawn thy shape, and thine for me
Are windows to my breast, where-through the sun
Delights to peep, to gaze therein on thee;
Yet eyes this cunning want to grace their art;
They draw but what they see, know not the heart.

SONNET XXV
Let those who are in favour with their stars
Of public honour and proud titles boast,
Whilst I, whom fortune of such triumph bars,
Unlook'd for joy in that I honour most.
Great princes' favourites their fair leaves spread
But as the marigold at the sun's eye,
And in themselves their pride lies buried,
For at a frown they in their glory die.
The painful warrior famoused for fight,
After a thousand victories once foil'd,
Is from the book of honour razed quite,
And all the rest forgot for which he toil'd:
Then happy I, that love and am beloved
Where I may not remove nor be removed.

SONNET XXVI
Lord of my love, to whom in vassalage
Thy merit hath my duty strongly knit,
To thee I send this written embassage,
To witness duty, not to show my wit:
Duty so great, which wit so poor as mine
May make seem bare, in wanting words to show it,
But that I hope some good conceit of thine
In thy soul's thought, all naked, will bestow it;
Till whatsoever star that guides my moving
Points on me graciously with fair aspect
And puts apparel on my tatter'd loving,
To show me worthy of thy sweet respect:
Then may I dare to boast how I do love thee;
Till then not show my head where thou mayst prove me.

SONNET XXVII
Weary with toil, I haste me to my bed,
The dear repose for limbs with travel tired;
But then begins a journey in my head,
To work my mind, when body's work's expired:
For then my thoughts, from far where I abide,
Intend a zealous pilgrimage to thee,
And keep my drooping eyelids open wide,
Looking on darkness which the blind do see
Save that my soul's imaginary sight
Presents thy shadow to my sightless view,
Which, like a jewel hung in ghastly night,
Makes black night beauteous and her old face new.
Lo! thus, by day my limbs, by night my mind,
For thee and for myself no quiet find.

SONNET XXVIII
How can I then return in happy plight,
That am debarr'd the benefit of rest?
When day's oppression is not eased by night,
But day by night, and night by day, oppress'd?
And each, though enemies to either's reign,
Do in consent shake hands to torture me;
The one by toil, the other to complain
How far I toil, still farther off from thee.
I tell the day, to please them thou art bright
And dost him grace when clouds do blot the heaven:
So flatter I the swart-complexion'd night,
When sparkling stars twire not thou gild'st the even.
But day doth daily draw my sorrows longer
And night doth nightly make grief's strength seem stronger.

СОНЕТ XXIX
Коли презирством вшанували люди й доля,
В собі самотню вигнанку я оплaчу,
І марні молитви спрямую в небо,
Та прокляну себe за те, що досі бачу.
Прихильна доля тим, хто має віру,
Коли бажанням він і друзі одержимі,
Що прагнуть до краси й думoк людини,
Я ж тим захоплююся, хто не справдить мрії.
Ненaвиджу себe за сподівання,
Бо я, вигнанка, лиш тебe згадавши,
Немов від щастя виростила крила,
Лечу до неба, гімн коханню заспівавши.
Бо це воно менe багатством наділяє,
Яке на інше я життя не проміняю.

SONNET XXX
When to the sessions of sweet silent thought
I summon up remembrance of things past,
I sigh the lack of many a thing I sought,
And with old woes new wail my dear time's waste:
Then can I drown an eye, unused to flow,
For precious friends hid in death's dateless night,
And weep afresh love's long since cancell'd woe,
And moan the expense of many a vanish'd sight:
Then can I grieve at grievances foregone,
And heavily from woe to woe tell o'er
The sad account of fore-bemoaned moan,
Which I new pay as if not paid before.
But if the while I think on thee, dear friend,
All losses are restored and sorrows end.

Усі права зажищені.

Незаконне використання  заборонено, і може здійснюватися у відповідності з законом.
E-mail:
< Попередня   Наступна >
Головна | >>> Про проект | >>> ТЕМА ДНЯ | >>> БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ: | >>> УКРАЇНІСТИКА за КОРДОНОМ | >>> УКРАЇНОМОВНІ ТВОРИ: | >>> КОРИСНІ РЕСУРСИ | >>> СУЧАСНА БІБЛІОТЕКА | >>> З ТВОРЧОГО ДОРОБКУ: | >>> ЧИТАЛЬНИЙ ЗАЛ | >>> ИГРОМАНИ. Дискусійний клуб | ФАЙЛИ | Контакт |
Підпишіться на новини!

 

http://mysciencehighlights.org/ Мои научные новости -- уникальная возможность получать абстракты из полторы сотни англоязычных журналов по всем академ темам на имейл или посредством новостной ленты! Вам всего лишь необходимо зарегистрироваться,  указать тему,  ключевые слова,  и сведения о новых публикациях с высокой степенью ревалентности вам обеспечены! Информация о  ресурсе тут

Зараз на сайті:
Гостей - 400
 
 
©Copyright 2005-2007 Бібліотечний інформаційно-освітній портал
Використання інформації з рекламних та інших матеріалів цього сайту для передруку, внесення в бази даних для подальшого комерційного використання, розміщення матеріалів в ЗМІ та мережі інтернет можливе лише за умови розміщення прямого посилання на сайт http://www.librportal.org.ua

:: up::
bigmir)net TOP 100