:: Головна :: :: Пошта :: :: Пошук :: :: Оголошення :: :: Форум ::
Меню
Головна
>>> Про проект
>>> ТЕМА ДНЯ
>>> БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ:
>>> УКРАЇНІСТИКА за КОРДОНОМ
>>> УКРАЇНОМОВНІ ТВОРИ:
>>> КОРИСНІ РЕСУРСИ
>>> СУЧАСНА БІБЛІОТЕКА
>>> З ТВОРЧОГО ДОРОБКУ:
>>> ЧИТАЛЬНИЙ ЗАЛ
>>> ИГРОМАНИ. Дискусійний клуб
ФАЙЛИ
Контакт
Виртуальный секретарь "Мои научные новости"
Жизнь - это бесконечная череда мгновений
Мой дом
"Бібліофан" Дискусійний клуб
"Бібліотекарі усіх країн - об'єднуйтесь!
Who's Online
Зараз на сайті:
Гостей - 208
Популярні

Вітаємо Вас на Бібліотечному інформаційно-освітньому порталі 

Презентація сайтів бібліотек
Державна наукова медична бібліотека України. м. Київ
Image На сайті бібліотеки  www.library.gov.ua  розміщено розділи: Новини, Каталог, Наші послуги, Фонд улектронних документів, Тендер, Лінки, Фонди, Наші спонсори, Історія бібліотеки, Про нас, Контакти, Книга відгуків. 
Що нового у бібліотеках країни:

Якщо Ви хочете дізнатися про щоденну роботу бібліотеки - Вам сюди!

Шевченко Т. у сучасному вимірі. Іст. розвідка
Рейтинг: / 33
ГіршаКраща 
ЧИТАЛЬНыЙ ЗАЛ - Катерина Пхайко

З творчістю Т.Шевченка я вперше познайомилася, зрозуміло, в школі за шкільною програмою. У школі була досить таки хороша бібліотека. Тут були повні зібрання творів багатьох українських, російських і зарубіжних письменників і я, можна сказати, дорвалася – читала все це від корки до корки. Читання було моєю пристрастю.Не можу сказати, що Шевченко справив на мене якесь враження, скоріше не справив, бо коли б я потім не поверталася до нього в процесі навчання чи роботи, в мене завжди виникало питання, чому саме його так возвеличують.

 Іншого пояснення, як те, що „на безриб’ї і рак риба” я не знаходила. Але ж були в історії української літератури і більш достойні представники. Скажімо, Г.Сковорода, який ніс в маси філософію самопізнання, самовиховання людини як передумови для перетворення людей з кріпаків у вільних, щасливих особистостей, перетворення хижацького світу у „рай на землі”. Він прагнув піднести націю на вищий рівень, поставити в ряд інших прогресивних народів. А Шевченко? Шевченко опускає український народ на нижчий, тваринний рівень. Бери свячений (це ніж, значить) чи сокиру і бий, ріж, пали всіх своїх кривдників, навіть їхніх жінок і дітей. Пам’ятаєте про школу в „Гайдамаках”?

      „Гайдамаки стіни розвалили, -
      Розвалили, об каміння
      Ксьондзів розбивали,
      А школярів у криниці
      Живих поховали”. („Гонта в Умані”).

      А ось такі перли з „Варнака”:
„... Старий згадав свою Волинь святую і волю-долю молодую”:
      „Мов поросяча, кров лилась,
      Я різав все, що паном звалось,
      Без милосердія і зла,
      А різав так. І сам не знаю,
      Чого хотілося мені?
      Ходив три года я з ножами,
      Неначе п’яний той різник.
      До сльоз, до крові, до пожару,
      До всього, всього я привик.
      Було, мов жабу ту, на списі
      Спряжеш дитину на огні
      Або панянку білолицю
      Розіпнеш голу на коні
      Та й пустиш в степ”. 

      Уявляєте собі, читає хтось на Заході чи на Сході „переведений багатьма мовами світу” "Новий завіт української нації" і думає про нас: „Варварами були, варварами й залишилися”. А таких перлів, що кидають тінь на націю, там багато.

      Фанати (а може правильно сказати за Шевченком – „презавзяті патріоти”) договорилися ще й ось до чого: „З творчістю Шевченка пов’язане становлення нашої літературно мови”. Яку мову мається на увазі – розмовну, так нею говорили діди-прадіди Шевченка, чи письмову: „Реве та стогне Днипръ шырокый, сердытый витеръ завыва, ... Въ таку добу пид горою, биля того гаю, що чорние над водою, щось биле блукае”?  Чи бачив той, хто так говорить, „Буквар южнорусскій” 1861 р., складений самим Шевченком? І мабуть вони не знають про „Граматику малороссийского наречия” О.П.Павловського 1818 р. та відкриття у 1848 р. кафедри української мови при Львівському університеті!.. Тут також доречне запитання, чому ж тоді в академічному 12-томному виданні 2001 р. оговорюється, що тексти подаються сучасною українською мовою і орфографією? Мало того, що Шевченка правили його товариші, так ще й академіки руку приклали... 

      І все ж, як же так сталося, що лаври "всенародної любові" дісталися саме Шевченку, а не комусь іншому, хто „любя пламенно свою родину, Малороссию, в напечатанных им книгах, с восторгом описывал дух прежнего казачества, наезды гайдамаков изображал в виде рыцарства, представлял историю этого народа, едва ли знаменитее всех историй, славу его называл всемирною, приводил песни украинские, в которых выражается любовь к вольности, намекал, что этот дух не простыл и до селе также в малороссиянах” („Документи...”, с. 209.)?

      Важко позбутися штампів, вкорінених у підсвідомість стількома роками однобічної пропаганди... Але ж спробуємо поглянути, як же творилась легенда, опираючись на документи, зібрані у книзі „Т.Г.Шевченко. Документи та матеріали до біографії. (1814-1861)”. (К., 1975.-600 с.) та деякі інші джерела. 

            Перше видання „Кобзаря” Т.Шевченка 1840 р. вийшло за кошти  українського поміщика П.Мартоса під редакцією поета Є.Гребінки маленькою книжечкою і невеликим тиражем. Віршам, написаним на теми народних пісень російськими літерами, передувала ілюстрація, що зображувала кобзаря. Ніяких відомостей про автора вона не мала (див. факсимільне видання 2000 р.). Відомостей про те, де вона продавалась і чи взагалі продавалась, немає. Звісно, в Петербурзі. Хто міг її купити? Земляки, що жили в Петербурзі, може студенти. Вони ж могли привезти її на Україну.

      У листі до Шевченка один харківський літератор пише: „напечатал 600 экземпляров, а продал всего 50; 200 раздарил знакомымъ, а 350 никто не хочет взять и даром.” (Чалий  М.К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка (Свод материалов для биографии).-К., 1882.- С. 36).

      Отже, до широкого загалу, а тим паче до селян ця книжечка не дійшла навіть у переказах, бо пани-земляки навряд чи читали її їм. Про це свідчить сам Шевченко:
       „Хіба самому написать
      Таки посланіє до себе,
      Та все дочиста розказати,
      Усе, що треба, що й не треба.
      А то не діждешся його,
      Того писанія святого,
      Святої правди ні од кого.
      Та й ждать не маю од кого.
      Бо вже б, здавалося, пора:
      Либонь уже десяте літо,
      Як людям дав я „Кобзаря”,
      А їм неначе рот зашито,
      Ніхто й не гавкне, не лайне,
      Неначе й не було мене.
      ...
      Мені було, аж серце мліло, -
      Мій боже милий! як хотілось,
      Щоб хто-небудь мені сказав
      Хоч слово мудре; щоб я знав,
      Для кого я пишу? для чого?
      За що я Вкраїну люблю?
      Чи варт вона огня святого?...
      Бо хоч зостаріюсь за того,
      А ще не знаю, що роблю.
      Пишу собі, щоб не міняти
      Часа святого так на так”. (1849 р.)

      Вперше ім’я Шевченка, як поета, з’являється в 1841 р. у оголошенні газети „Северная пчела” про продаж у книжковому магазині К.А.Полєвого (Спб.) альманаха „Ластівка” в ряду інших авторів з загальним коментарем: „Повести и рассказы: некоторые народные малороссийские песни, поговорки, пословицы, стихотворения”. Ціна „1 р. 45 к. серебром весовых за фунт” („Документи...”, с. 53). Тут друкувалися ті ж вірші Т.Шевченка, що і в „Кобзарі”: „Причинна”, „Думка” („Тече вода в сине море...”), „Вітре буйний...”, „На вічну пам’ять Котляревському”, уривок з „Гайдамаки” („Галайда”). До селян цей журнал не міг дійти з тих же причин.

      1842 р. виходить окремою книжкою поема „Гайдамаки” де і як вона розповсюджувалася невідомо. Через рік, в лютому 1843 р., Т.Шевченко продає право на видання „Кобзаря” і „Гайдамаків” книгареві І.Т.Лисенкову, який цього ж року перевидає „Кобзар”.  (там же, с. 67-68). Газета „Северная пчела” розміщує оголошення про  продаж у книгарні І.Т.Лисенкова поеми „Гайдамаки” з припискою: „Гайдамаки. Поэма Т.Шевченка. Стихотворение на малороссийском языке. 130 с. Цена 75 к. сер. с пересылкой во все города России”. (там же, с. 69). Це видання вже могло попасти на Україну, але тільки до тих, хто міг і хотів заплатити.

      Літом 1843 р. Т.Шевченко вперше за 15 років побував на батьківщині, де жив переважно у Яготинському маєтку князя Н.Г.Репніна, малюючи портрети. Ця подорож надихнула його тільки на написання російською мовою поеми „Тризна”, яка виходить книжкою у травні 1844 р. Так як поема присвячена В.Репніній, то до неї вона точно потрапила.

      На початку 1844 р. газета „Северная пчела” повідомляє про продаж у книгарнях М.Д.Ольхіна в ряду інших видань поеми Т.Г.Шевченка „Гамалія” „Сочинение Шевченко. Цена 60 к. сер. весов. за 1 ф.” (там же, с. 72-73). У вересні цього ж року виходять у світ книжки „Чигиринський Кобзар” і Гайдамаки”. (там же, с. 76)

       Так за 4 р. видано більшість творів Т.Шевченка і жодного відгуку на них... „Ніхто й не гавкне, не лайне, неначе й не було мене”. Отже, Шевченко-поет явище наскільки незначне, що критикам і писати нема про що. Можна впевнено твердити, що на цей час ім’я Шевченка, як художника, а тим паче поета, було відоме лише обмеженому колу земляків у Петербурзі та на Україні.

      Але дивимося далі... У Т.Шевченко виникає ідея випуску серії естампів „Живописная Украина”. І ось тут-то почалося...
      Газета „Северная пчела” 25 серпня 1844 р. вміщує повідомлення про це видання:
      „Живописная Украина”

      Назначение всех изящных искусств представить взору или воображению красоты и ужасы природы, жизнь государств и быт частного человека, силу страстей и событий, поражающие душу или наполняющие нас чувством тихим и безмятежным. Пустыни Америки, берега Рейна, знойное небо Италии, в картинах, увлекают воображение, и мы теряя ощущение времени и пространства, витаем в краях далеких, живем жизнью прошедших столетий. Быть может это один из отблесков души, искони вечной и деятельной, но отблеск сей живителен, божественен: он доказывает, что человек гражданин мира, и что все высокое, все изящное находит отголосок в душе его. Что же сказать о том, когда одного взгляда довольно, чтобы воскресить в нашей памяти и родину, и обычаи предков, и события, ярко отделившиеся от обычного бытописания земли, где мы начали жить и чувствовать! Подвиг достигнуть этого велик, а посильное к тому содействие должно составлять нашу обязанность. Исполненный этого убеждения, известный и любимый поэт-живописец Т.Г.Шевченко решился приступить к изданию, названному им «Живописною Украйной».

      Сюда войдут рисунки по следующим предметам:
      1. Виды Южной России, примечательные по красоте своей или по историческим событиям. Все, что время пощадило от совершенного истребления: развалины  замков, храмы, укрепления, курганы, найдут здесь себе место.
      2. Народный быт настоящего времени, обряды, обычаи, поверья, содержание народных песен и сказок.
      3. Важнейшие события, известные из бытописаний Южной России, начиная от основания Киева, имевшие влияние на судьбу обитателей того края. В сем последнем отношении г. Шевченко воспользовался сведениями, почерпнутыми им от известнейших ученых-малороссиян: Будкова, Строженко, Боденского, Кулеша и пр. Эстампы гравированы будут на меди, шириною в шесть и вышино. в пять вершков. Первые четыре картины уже готовы и изображают: 1.Вид в Киеве, 2. Мирскую сходку, 3. Содержание известной сказки «Солдат и смерть», 4. Приношение от трех держав даров Богдану и украинскому народу в 1649 году.

      «Живописная Украйна» продаваться будет: в С.Петербурге, в магазине Ольхи на, Иванова и Прево; в Москве в конторе Москвитянина, в Киеве, Харькове, Одесе и Варшаве». (там же, с. 78).

      Що, захотілося підписатися? А ціна перших 6-ти естампів 3 руб. сер.!.. Ви можете собі це дозволити? То ж бо!..

      Слідом за цим повідомлення в «Литературной газете» і у «Прибавлениях к харьковским губернским ведомостям» (там же, с. 84-86). При чому «Литературная газета» ніякими епітетами Т.Г.Шевченка не наділяє, а у «Прибавлениях к харьковским губернским ведомостям» говориться:
       «Находящийся при императорской Академии художеств в С.-Петербурге классный художник Шевченко, известный поэт-живописец …» і далі: «Вследствии предложения о сем г. начальника губернии, губернское правление, от имени его превосходительства извещает, не изъявит ли кто желания в подписке на означенное издание г. Шевченко …»

      Та це ще не все. Полетіли у всі кінці України листи Т.Г.Шевченка до  чернігівського, полтавського і харківського цивільних губернаторів (з деякими змінами тексту):
      „Ваше превосходительство милостивый государь …....
      Во время пребывания моего в малоросски я нарисовал много этюдов с натуры. И теперь предпринял издать под названием Живописная Украина. В состав издания входят предметы следующие: 1-е – виды, 2-е – народный быт и 3-е – история. Его сиятельство князь Николай Андреевич Долгоруков принял живое участие в моем деле. Ободренный его вниманием я осмеливаюсь утруждать ваше превосходительство, как начальника вверенной вам губернии, представить труд мой почтенным землякам моим, труд, для которого крайне искреннее желание издать как нельзя лучше, не достает собственных моих средств для расходов, в таком случае неизбежных. Льщу себя надеждой, что ваше превосходительство удостоите внимания мою просьбу и влиянием вашим дадите возможность осуществить цель моего предприятия.
      Первый выпуск уже готов и при сем имею честь поднести вашему превосходительству. Второй выйдет в конце декабря текущего года. Цена за 6-ть картин, на меди гравированных, 3-и рубля серебром. Требование ваше благоволите адресовать в канцелярию его сиятельства военного генерал-губернатора Черниговского, Полтавского и Харьковского или в С.-Петербург в императорскую Академию художеств на имя Тараса Григоровича Шевченко». (там же, с. 80, 82-83).

      Все в кращих традиціях піару: послатися на авторитетну особу, а ще краще на начальника, зробити подарунок, а на кінець повідомити, що замовлення потрібно висилати в канцелярію того ж таки начальника.

      А слідом летить лист САМОГО чернігівського, полтавського і харківського генерал-губернатора М.А. Долгорукова цивільним губернаторам, предводителям дворянства:
      «Милостивый государь …..
      Находящийся при имперской Академии художеств в С.-Петербурге, классный художник Шевченко, известный поэт-живописец, посвятив себя  изучению всего достойного замечания в пределах отечества, предпринял периодическое издание, которое будет иметь целию изображение в картинках важнейших достопримечательностей южного края России, столь богатого историческими воспоминаниями и разнообразными красотами природы.
      Издание свое г. Шевченко назвал «Живописной Украйной». Оно выходить будет отдельными выпусками, в количестве 12-и эстампов ежегодно по программе, рас публикованной в столичных газетах и ведомостях. В последней половине текущего года выйдут первые шесть эстампов, из коих три уже совершенно готовы.
      Не сомневаюсь в том, что в числе гг.. помещиков и прочих жителей, управляемой вашим превосходительством губернии, найдутся многие лица, любители изящного, коим приятно будет содействовать успеху сего предприятия, тем более, что оно по назначению своему непосредственно касается их родины, и следовательно, не может быть вовсе для них чуждым, - я покорно прошу вас, милостивый государь, принять в деле этом зависящее с вашей стороны участие приглашением желающих по … губернии к подписке на упомянутое издание г. Шевченка, которому он назначил цену […].
      О распоряжениях, какие по предмету сему будут вами сделаны и о следующем прошу ваше превосходительство уведомить меня безотлагательно». (там же, с.81-82).

      Цікаво, чого б це він так розпинався за якогось там малороса-маляра, сироту убогу? Невже за намальований портрет?

      А підлеглі? Вони тут же кинулися рапортувати (там же, с. 83-84, 85-86, 90, 96, 99) і просити надіслати естампи (там же, с. 89, 90-96, 98, 102-107, 119, 122, 140). Замовлень набралось чимало, а отже багато людей дізналися про те, що є такий «известный и любимый» поет-живописець їхній земляк Т.Г.Шевченко, за якого клопочеться САМ Долгоруков!.. Ви можете згадати ще якогось митця, щоб за нього так клопотались?

      Ось так і стало відомим і любим на Україні ім’я художника-початківця, по сумісництву ще й поета, Т.Г.Шевченка і по приїзді 1945 року на Україну йому довелося лише пожинати лаври та встигати малювати портрети і залицятися до панянок. А що ж поезія? Так це для панянок, щоб викликати сльозу, та для братії у шинку.

      Коли ж він став працювати в Археологічній комісії, то листи генерал-губернатора та його підлеглих посипалися не тільки на губернаторів, а й на керівництво церков та монастирів, щодо сприяння Т.Г.Шевченку у виконанні завдань археологічної комісії (там же, с. 130-132, 134, 136).

      Та все ж, поки що ширилась слава Шевченка як художника-портретиста і його віршовані переспіви ніхто особливо не цінував. Поки... Поки він не попадає під слідство у справі „Кирило-Мефодіївського братства” через свою поему „Сон”.

      У травні 1847 р. начальник ІІІ відділу О.Ф.Орлов віддає розпорядження київському, подільському і волинському генерал-губернатору Д.Г.Бібікову про заборону й вилучення творів Т.Г.Шевченка.

      „... Обращаясь затем к 11-му пункту решения в первом докладе, которым высочайше повелено, дабы ваше превосходительство наблюдали во вверенных вам губерниях, не остались ли в обращении стихотворения Шевченко, рукопись «Закон божий» и другие возмутительные сочинения, также не питаются ли уроженцами Малоросски, находящимися в тех же губерниях, мысли о прежней вольнице, гетманщине и правах на отдельное существование; чтобы вы обращали внимание на тех, которые особенно занимаются малороссийскими древностями, историею и литературой, и старались бы прекращать в этой области наук всякое злоупотребление, но самым незаметным  и осторожным образом, без явных преследований и сколь можно не раздражая уроженцев Малоросски …» (там же, с. 213-217, 219-227, 229, 232, 234-242, 247-253, 257, 262).

      Ого як закрутилася чиновницька машина і багато шуму наробила. Ця трагедія для прогресивної української думки, що тільки-но почала підводитися з колін, для Шевченка стала піаром його як поета. Вам здається кощунством така думка? Але уявіть собі – в містах і селах, в учбових закладах, книжкових магазинах і ярмарках бігають жандарми і відбирають „Кобзар” та інші твори Т.Г.Шевченка - навіть у панів!.. І як би це таємно не відбувалося, поголос піде, а з ним і цікавість: „Хто це?”, - „Та наш, бувший крепак Шевченко!” - А що він таке зробив?”, - „Та пише волю”...[«… «той, що то волю писав», как выражается о своем кобзаре народъ, незнакомый съ его произведеніями, но инстинктивно понимающій его значение въ исторических судьбах родного края…». Вам нічого не нагадує такий вислів М.Чалого на с. 155 своєї книги?].

      Сама того не відаючи, влада викликала у людей, далеких від друкованого слова, зацікавленість іменем Шевченка, поряд з яким стояло таке знайоме слово – „кобзар”. А раз його називають кобзарем, то народна слава кобзарська поширювалася беззаперечно і на нього. Шевченко у листі до начальника ІІІ-го відділу В.А.Долгорукову свідчить: „Что же касается до печатных моих сочинений, то они и во время моей солдатской службы продолжали ходить по рукам и продаваться тайком букинистами» (там же, с. 457-459). Ось так. Мабуть і ціна виросла!

      Після звільнення зі служби і повернення до Петербургу Т.Г.Шевченку дозволяють перевидати „Кобзар” та інші друковані твори. (там же, с. 463, 465, 485, 527, 532-533, 538-540, 542-543). Ще при його житті вийшов у світ 1-й том „Поезія Тараса Шевченка”, підготовлений ним самим, але значно обмежений цензурою.

       І що цікаво – в жодному з прижиттєвих видань немає ні інформації про автора, ні передмови! Ні написаної самим Шевченком, ні іншими. Єдиною прижиттєвою публікацією про Шевченка була коротенька „Автобіографія”, написана ним самим до нового видання „Кобзаря” і надрукована в журналі „Народное чтение” у 1860 р.

      Здається дивним, що ніхто навіть не спробував зібрати біографічні відомості про „геніального сина українського народу” ні за часів його життя, ні відразу після смерті. І Брюлов його любив, і Жуковський, і пани-земляки, і панянки. Називали його "другом коханим", "батьком Тарасом", "любим товаришем" і т.п. Та мабуть не так вже й цінили Шевченка його друзі-товариші земляки, як про це говорили при житті за чаркою. Як свідчить В.П.Маслов, навіть «благоговевший перед Шевченком» при житті М.О.Максимович (ще у 1827 р. М.О.Максчимович видав збірку „Малороссийские песни”) не радив писати його біографію, «находя въ жизни его столько грязного и безнравственного, что изображение этой стороны затмит все хорошее». (Чалий  М.К. „Жизнь и произведения Тараса Шевченка”, с. 202). Він говорив, що у Шевченка «не было никакого эстетического развитія и никаких художественных идеалов. Недостаток образования и лень мешали ему строго относиться къ своим произведеніямъ, отделывать их. Онъ всегда удовлетворялся темъ, что сразу напишется, а писалъ онъ большею частію въ пьяном виде. Либеральные стихи свои Шевченко началъ писать съ той поры, как попал в кружок Костомарова, Кулиша и К.». (там же, с. 203).

      Ми знаємо чимало митців, які „дружили з Бахуром”, серед них О.Блок, С.Єсенін, В.Маяковський та багато інших, але це відомий факт, і він ніяк не впливає на їхній імідж поета. Хіба, людина-митець повинен буту „янголом во плоті”? І що ж такого „грязного и безнравственного” може бути в житті митця, щоб йому було відмовлено у життєписі? Але з цих чи інших причин ми не маємо достовірної біографії „видатного” поета і це дає канву для домислів.

      Вже після смерті Т.Г.Шевченка з’явилося декілька публікацій: у 1861-1862 рр. у журналі „Основы” – деякі матеріали до біографії Шевченка і „Дневники”;  у 1874 р. в журналі „Грамотей” В.П.Маслов надрукував коротенький нарис про нього. Через 15 р. по смерті у виданні „Кобзаря” 1876 р. подаються коротенькі спомини І.С.Тургенєва і Я.П.Полонського, котрі знали його, як говорять вони самі, дуже поверхово.

      Лише у 1882 р. на сторінках „Киевской старины”, а потім і окремою книгою, у Києві М.К.Чалий надрукував „Жизнь и произведения Тараса Шевченка (Свод материалов для биографии)” (К., 1882.-283 с.) „«Пока свежи [це через 20 р. після смерті!] еще воспоминания о дорогомъ нам Кобзаре въ памяти людей, сходившихся съ ним въ рахныя эпохи его жизни, (обращался я тогда къ землякамъ своимъ) – нужно поспешить обнародованіем мельчайшихъ подробностей изъ жизни нашего самобытного народного поэта». Съ того времени не мало уплыло воды въ Днепре и все-таки къ тому, что было известно въ печати о жизни поэта въ годы его смерти, очень мало, или почти ничего, не прибавилось”. М.Чалий впорядкував всі відомості, що були в нього на той час і доповнив їх своїм коментарем та думками.

      Наведу уривок з цієї книги, щоб показати, як потім видозмінювались відомості про Т.Шевченка від книги до книги і творилася легенда.

      „… между тем как покойный Иванъ Максимовичъ [Сошенко] о первой своей встрече с Тарасом Григорьевичем, передавал намъ иначе. Вот его рассказъ: «когда я былъ «в гипсовых головах» или нет, кажется «в фигурах», не то в 35-мъ, не то въ 36-мъ году, вместе со мной приходилъ въ академию швагеръ Ширяева. От него я узнал, что у его зятя находится въ мальчишках мой землякъ Шевченко, о котором я кое-что слыхалъ еще въ Ольшаной, живя у своего первого учителя Превлоцкого. Я убедительно просилъ родственника Ширяева прислать земляка ко мне на квартиру. Узнав о моемъ желании познакомиться съ ним, Тарасъ на другой же день, въ воскресенье, отыскал мою квартиру въ 4-й линіи Василевского острова и явился ко мне въ таком виде: на нем былъ замасланый тиковый халат, рубаха и штаны изъ толстого деревенского холста запачканы были въ краску, босой, разхристанный и безъ шапки. Онъ былъ угрюм и застенчивъ. Съ первого же дня нашего знакомства я заметилъ въ немъ сильное желание учиться живописи. Онъ начал приходить ко мне, не пропуская ни одного праздника. потому что въ будни и мне было некогда, да и его хозяинъ не отпускалъ бы. Во время таких посещений, Тарасъ урывками, передавалъ мне некоторые эпизоды изъ своего прошлого и почти всегда заканчивал свои рассказы ропотом на судьбу». Добряка Сошенка до глубины души тронула жалкая участь молодого человека, но помочь ему онъ былъ не въ состояніи. Да и чемъ могъ пособить его горю этот бедный труженикъ, работавшій безъ отдыху изъ-за куска насущного – безъ связей, без протекций?”

      А ви яку версію знаєте?

      Взагалі, таких суперечливих відомостей про ті чи інші події у житті Т.Г.Шевченка багато, якщо порівнювати з цією першою спробою біографії.

      „Дело о выкупе Шевченко началась совсем не так, как рассказывает г. Сава Ч. [псевдонім М.П.Чалого. Чалий подає цей епізод як анекдот] и сам Шевченко, который умалчивает о подлинном факте. Это было вот как:
      В конце 1837-го, или в начале 1838-го года, какой-то генерал заказал Шевченко свой портрет масляными красками. — Портрет вышел очень хорош и, главное, чрезвычайно похож. Его превосходительство был очень некрасив; художник, в изображении, нисколько не польстил. — Это ли, или генералу не хотелось дорого, как ему казалось (хотя он был очень богат), платить за такую отвратительную физиономию, но он отказался взять портрет — Шевченко, закрасивши генеральские атрибуты и украшения, вместо которых навесил на шею полотенце и добавив к этому бритвенные принадлежности, отдал портрет в цирюльню для вывески. Его превосходительство узнал себя — и вот возгорелся генеральский гнев, который надобно было утолить, во что бы ни стало… Узнавши кто был Шевченко, генерал приступил к Энгельгардту, бывшему тогда в Петербурге, с предложением — купить у него крестьянина. Пока они торговались. Шевченко узнал об этом и, воображая, что может ожидать его, бросился к Брюллову, умоляя — спасти его. Брюллов сообщил об этом В. А. Жуковскому, а тот Императрице Александре Федоровне. — Энгельгардту дано было знать, чтоб он приостановился с продажею Шевченко.
      В непременное условие исполнения ходатайства за Шевченко Императрица требовала от Брюллова окончания портрета Жуковского, давно уже Брюлловым обещанного и даже начатого, но заброшенного, как это очень часто бывало с Брюлловым. Портрет вскоре был окончен и разыгран в лотерее между высокими лицами Императорской фамилии. — Энгельгардту внесены были деньги за Шевченко» (Эпизоды из жизни Шевченко по воспоминаниям Петра Матроса. 1863 г., Апрель // Вестник Юго-Западной и Западной России.-Киев, 1863, т. 4.).

      1898 р. [37 р. після смерті!]  Наукове товариство ім. Шевченка (засновано 1893 р., м. Львів) видало книгу О.Кониського „Жизнь украинского поэта Тараса Григоровича Шевченко” та у 1901 р „Тарас Шевченко-Грушевський, хроніка його життя” у 2-х томах. Але це вже чиста белетристика, в якій факти подані так, як того забажалося автору.  

       Перша передмова „З життя Тараса Шевченко”, написана В.Доманицьким, з’являється у виданні „Кобзаря” 1907 р. (Т.Шевченко Кобзарь /Вид. «Общества им. Т.Г.Шевченка для вспомоществования нуждающимся уроженцамъ южной Россіи, учащимся въ вісшихъ учебніхъ заведениях С.-Петербурга» та «Благотворительного Общества издания общеполезніхъ и дешевіхъ книгъ».-С.-Петербург, Книгопечатня Шмидт.-1907.-612 с.).

      В.Доманицький (1877-1910), який народився через 16 р. після смерті Т.Г.Шевченко у тому ж Звенигородскому повіті, брав участь у підготовці 1-го повного видання „Кобзаря” у 1907 р. і написав книгу «Критичний розгляд над текстом «Кобзаря». Це було перше видання „Кобзаря”, розраховане на малоосвічені маси, тому автор передмови пристосував її до рівня й понять читацької аудиторії. Він зробив все можливе й неможливе, щоб якомога краще і зрозуміліше представити поета-земляка:
      «Надивившись на життя в Україні Шевченко запалився гневом на тих, хто найбільше винен за ту людську неправду: на панов, на начальство, на своих земляков, що вибившись у пани, зрікаються свого рідного та гірше ката Украину розпинають. Тоді ото він написав і свій «Сон», що наробив йому годом великого лиха. [...]
        Серед народу його знали як того «хто писав волю». [...] 
Богато є й було визначних письменників у нас на Україні, але ніхто такої слави не зажив, як Шевченко, що знають і поважають його не тюльки у нас, але й по всей Славянщині та скрізь по заграницах. Через що ж то воно так?

      Найголовніше, через що Шевченко так поважали люди, це те, що він поет щиро-народний. Він сам вийшов з-під убогої сільської стріхи убогого панського крепака, і сам на своїй шкурі зазнав того тяжкого крепацького життя. Душа його боліла за увесь замучений рідний йому люд, і голос його – то був голос того люду. Чого він бажає, що любить, або проклинає – того самого бажає, любить та проклинає і весь народ… Він немов та струна, що жалобно чи сумно озивається, як тільки до неї доторкнеться рука. [...]

       На Вкраїні вони [пани й мужики-крепаки] навить мовою різнилися, - було дві мови: «панська» і «мужицька». І от, саме  в той час, коли найдужче панувало панське право над «мужиком», почувся з України голос за того мужика-крепака, голос дюжий і далеко чуткий, особливо коли зважити, що вийшов він з грудей того ж таки мужика-крепака. [...]

       Оступаючись за потоптані права народні, поет обертається з гнівним словом своїм до тих, хто топчет ці права, до панов тогочасних [...]

       Але хоч як кипів Шевченко гневом на тих ворогов народних, але він не був тієї думки, що правди можна дойти насильством. [...]» і т.д. і т.п.

      Наукові розвідки та критичні статті посипались на Шевченка вже після революції [чим же так подобався Шевченко радянській владі?!] і продовжують сипатися досі. Шевченкознавці повторюють одні й ті ж розхожі штампи, висловлені першими біографами, домислюючи їх відповідно до свого літературного обдарування, навіть не намагаючись їх перевірити чи обґрунтувати. А навіщо? Для „народної святині” факти не потрібні. Вони навіть зайві.

      І ось що цікаво – звідки ж береться матеріал для численних „наукових розвідок”, якщо ще М.К.Чалий у 1882 р. писав, що матеріалів бракує? Скажете, з самих творів. У тому то й справа, що теми творів Т.Г.Шевченка у більшості своїй не є оригінальними, а запозичені з пісень та народних дум, навіть сюжет горезвісної поеми "Сон" взятій ним одноіменного твору Г.Сковороди. А віршів, що відображають його особисте світосприйняття, дуже мало і всі вони дуже песимістичні, похмурі й одноманітні, за винятком невеличких вкраплень живописання природи. Його безкінечні нарікання на свою сирітську долю, на тяжкі думи, що обсіли голову, на тугу за ненькою Україною, яку він сприймає як щось ілюзорне, а не реальне (бо в зрілому віці тут фактично не жив), відбір з великого масиву народного фольклору лише темних його сторінок, починають набридати вже після декількох десятків сторінок.

      Російськомовна повість «Художник» і його "Дневник" хоч і мають підґрунтям деякі епізоди особистого життя Шевченка, та написані тенденційно і прикрашено. Взагалі, Шевченка не попрікнеш у скромності: у своїй „Автобіографії” він величає себе „одним изъ любимейшихъ учеников-товарищей Брюлова”; в „Тризне” він ототожнює себе з Ісусом Христом, у деяких творах з Пророком.

      Отже, скільки б разів і під яким би кутом зору ми не перечитували його творчість, не розглядали документи і свідчення Шевченкового оточення в спогадах чи листах, ми не знайдемо підтвердження, що він зробив щось реальне для народу і України, до яких належав „по факту народження” (як пишуть зараз – митець „українського походження”), крім патетичних вигуків „Я так любою її, мою Україну убогу!” Навіть „Живописну Україну” не видав, хоч мав на те гроші і три роки до арешту... „Невеликії три літа марно пролетіли...”!.. А скільки можна було б зробити тільки в Археологічній комісії з такими рекомендаціями, як давалися Шевченку!..

       Поки він марнував свій час, своє життя у панських маєтках, передова українська інтелігенція вела все зростаючу боротьбу проти кріпацтва і поневолення народів царизмом, дбала про народну просвіту і піднесення простого люду з темряви до світла знань, виводила „в люди” українську історію, фольклор і етнографію, використовуючи при цьому навіть його посередні твори.

       Глянемо побіжно на хроніку історичних подій часів життя Т.Шевченка, про які він повинен був би знати: 1818 - О.П.Павловський видає „Граматику малороссийского наречия”; 1825 – повстання декабристів у Петербурзі; 1830 – польське визвольне повстання; 1830-1835 – М.В.Гоголь написав цикл повістей на українську тему: „Вечора на хуторі біля Диканьки”, повість „Тарас бульба” та ін.; 1834-1837 – видання „Малороссийских повестей...” Г.Ф.Квітки-Основ’яненка; 1837 – вийшов альманах „Русалка Дністровая” під ред. М.Шашкевича; 1839 – арешт і віддання в солдати студентів Київського ун-ту, членів польської національно-визвольної організації „Союз польського народу”; 1843 – селянський виступ на Буковині; 1845-1847 – існування Кирило-Мефодіївського товариства”; 1846 – повстання селян в Галичині, видання альманаху „Вінок русинам на обжинки” Я. і І.Головацькими; 1848 – відкриття кафедри української мови при Львівському університеті, вихід у Львові першої української газети „Зоря Галицька”, вихід з друку „Маніфесту Комуністичної партії” в Лондоні, Революція у Франції, Німеччині і Австрії, Скасування кріпосного права в Галичині, на Буковині і в Закарпатті; Кримська війна; 1855 – селянський рух „Київська козаччина” і селянські заворушення на півдні України; 1857 – видання „Народних оповідань” Марка Вовчка, журналу „Колокол” О.І.Герцена; 1859-1860 – засновуються недільні школи і народні бібліотеки в містах України; 1861 в лютому – маніфест про скасування кріпацтва в Росії.

       Одночасно з Т.Г.Шевченка жили і плідно працювали на літературній ниві для неньки-України: письменник, етнограф О.О.Афанасьєв-Чужбинський (1817-1875); історик і археограф Д.М.Бантиш-Каменський (1788-1850); поет, фольклорист, етнограф Л.І.Боровиковський (1808-1889); письменник Є.П.Гребінка (1812-1848); письменник П.П.Гулак-Артемовський (1790-1865); поет К.Д.Думитрашка (1814-1886); поет О.В.Духнович (1803-1865); поет В.М.Забіла (1808-1869); письменник Г.Ф.Квітка-Основ’яненко (1778-1843); письменник П.Кореницький (1815-1854); історик, етнограф, письменник М.І.Костомаров (1817-1885); письменник І.П.Котляревський (1769-1838); письменник, історик, етнограф П.О.Куліш (1919-1897); фольклорист П.Я.Лукашевич (1806-1887); поет, фольклорист, вчений, історик М.О.Максимович (1804-1876); історик, поет, етнограф М.А.Маркевич (1804-1860); поет, фольклорист, учений А.Л.Метлинський (літ. псевд. Амвросій Могила, 1814-1870); фольклорист П.Я.Лукашевич (1806-1887); поетеса О.І.Псьол (1817-1887); письменник М.Л.Устиянович (1811-1885); письменник, байкар, поет С.Шереперя (літ. псевдо. С.Писоревський, 1780-1839); поет О.Г.Шпигоцький (1809-1889) та багато інших.

       Тепер вам, маю надію, не здається, що Україна за часів Т.Г.Шевченка знаходилася у абсолютно дрімучому стані? А враження від його життєпису саме таке, правда?

       Отак і виходить, що іменем Т.Г.Шевченка (єдиного друкованого поета, кобзаря, бувшого кріпака) просто спекулювали і спекулюють на свою користь і у своїх цілях окремі ділки від політики й літератури. Сучасники вважали його „мужицьким поетом”, після революції його охрестили революціонером-демократом, ідеологом селянської революції, яка без нього на Україні, мабуть, і не відбулася б! Зараз... А що зараз? «Надивившись на життя в Україні Шевченко запалився гневом на тих, хто найбільше винен за ту людську неправду: на панов, на начальство, на своих земляков, що вибившись у пани, зрікаютьчся свого рідного та гірше ката Украину розпинають. („З Життя Тараса Шевченка”. В.Доманицький). Отже, знову можна спекулювати Шевченковою поезією. Там знайдеш що захочеш і пристосуєш! Дуже зручно, коли свого розуму немає...

 К.Пхайко

< Попередня   Наступна >
Головна | >>> Про проект | >>> ТЕМА ДНЯ | >>> БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ: | >>> УКРАЇНІСТИКА за КОРДОНОМ | >>> УКРАЇНОМОВНІ ТВОРИ: | >>> КОРИСНІ РЕСУРСИ | >>> СУЧАСНА БІБЛІОТЕКА | >>> З ТВОРЧОГО ДОРОБКУ: | >>> ЧИТАЛЬНИЙ ЗАЛ | >>> ИГРОМАНИ. Дискусійний клуб | ФАЙЛИ | Контакт |
Підпишіться на новини!
 
 
 
©Copyright 2005-2007 Бібліотечний інформаційно-освітній портал
Використання інформації з рекламних та інших матеріалів цього сайту для передруку, внесення в бази даних для подальшого комерційного використання, розміщення матеріалів в ЗМІ та мережі інтернет можливе лише за умови розміщення прямого посилання на сайт http://www.librportal.org.ua

:: up::

bigmir)net TOP 100