:: Головна :: :: Пошта :: :: Пошук :: :: Оголошення :: :: Форум ::
Меню
Головна
>>> Про проект
>>> ТЕМА ДНЯ
>>> БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ:
>>> УКРАЇНІСТИКА за КОРДОНОМ
>>> УКРАЇНОМОВНІ ТВОРИ:
>>> КОРИСНІ РЕСУРСИ
>>> СУЧАСНА БІБЛІОТЕКА
>>> З ТВОРЧОГО ДОРОБКУ:
>>> ЧИТАЛЬНИЙ ЗАЛ
>>> ИГРОМАНИ. Дискусійний клуб
ФАЙЛИ
Контакт
Виртуальный секретарь "Мои научные новости"
Жизнь - это бесконечная череда мгновений
Мой дом
"Бібліофан" Дискусійний клуб
"Бібліотекарі усіх країн - об'єднуйтесь!
Who's Online
Зараз на сайті:
Гостей - 210
Популярні

Вітаємо Вас на Бібліотечному інформаційно-освітньому порталі 

Презентація сайтів бібліотек
Науково-технічна бібліотека Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. Дніпропет

      Сайт http://library.pgasa.dp.ua/index.php має розділи: Главная; О библиотеке; Новые поступления; Полезная информация; Виртуальные выставки

Що нового у бібліотеках країни:

Якщо Ви хочете дізнатися про щоденну роботу бібліотеки - Вам сюди!

Моя казочка про Шевченка
ЧИТАЛЬНыЙ ЗАЛ - Катерина Пхайко
Написав К.Пхайко   
Wednesday, 14 March 2007

    На провесні, коли оживає вся природа і повниться життєдайними соками, у сім’ї Григорія і Катерини Шевченків народилася третя дитина - Тарасик.

    Одного чудового дня відкрилися оченята Тарасика і побачив він синьо-білосніжно-зелений світ, що гудів, виспівував на різні лади, огортав невимовно прекрасними пахощами. Хлоп’я випростало з пелюшок рученята і простягло їх до нього, ніби хотіло все це пригорнути до своїх грудей, і радісно залопотіло: „Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть...”  Та його ніхто не зрозумів.
    Що не день, то нові бентежливі враження. Ось його босі ноженята вперше ступили на землю і застрибали від захоплення у сестриних руках. Яка ж вона тепла, м’яка і ласкава. Він припав до неї, наче до маминих грудей і навіки закохався в неї. „Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!” „Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють, між ярами над ставами верби зеленіють. Сади рясні похилились, тополі по волі стоять собі, мов сторожа, розмовляють з полем.” „... хатки біленькі виглядають, мов діти в білих сорочках у піжмурки в яру гуляють.” 

      А які чудові були вечори! Сім’я вечеряла під розлогою вишнею і відпочивала після трудового дня. Сходила вечірня зірочка, цвірінчали коники і виводили свої рулади солов’ї. Хтось заводив пісню, її підхоплювали і розливалася вона селом далеко-далеко. „Дала дівчина хустину, козак у бою загинув... Посеред поля гнеться тополя та й на козацьку могилу”, - дитяча душа озивалася жалем. „Катрусю, а як це дівчина стала тополею?” „Та то їй так ворожка поробила”. Тарасик горнувся до своєї любої няні, обвивав її своїми рученятами - хотів захистити від такої нещасливої долі. „О Боже мій милий! За що ж ти караєш її, молоду? За те, що так щиро вона полюбила?...”, - складалися у підсвідомості рядки. Жадібно вслуховувався він у мелодії, здебільшого сумні й тужливі, запам’ятовував слова, а згодом і сам підспівував.

     Дні йшли за днями, складаючись у місяці. Місяці складались в роки... Довгими зимовими вечорами в хаті збиралися односельці і розповідали різні історії, перекази, бувальщини. „Сусіди од страху, од жалю німіли. І мені, малому, не раз довелось. За титаря плакать”. Часом до села заходили мандрівні співаки – кобзарі. Ця подія ставала маленьким святом. Тарас не відходив від оповідачів ні на мить, дослухаючись до пісень і розповідей. Це були історії про нещасливе кохання, зраду та гірку долю зваблених дівчат, оповіді про минулі події, про лихих панів-ляхів та москалів, про народні повстання. „Грає кобзарь, приспівує, вимовля словами, як Москалі, Орда, Ляхи бились с Козаками, як сбиралася громада в неділеньку вранці, як ховали козаченька в зеленім байраці”. Хлопчик намагався все запам’ятати а потім ще довго наспівував, додаючи свої слова замість забутих. „Защебече соловейко в лузі на калині, заспіває козаченько, ходя по долині. Виспівує, поки вийде чорнобрива з хати, а він її запитає, чи не била мати...”.

     Здавалося, щасливим дням не буде кінця. Непосидючого і свавільного хлопчика роботою не обтяжували. „Велике ледащо”, - говорили про нього не тільки односельці, а й батько, який втратив надію чогось навчити сина. Та Тарасу було те байдуже: надто вже багато навколо було непізнаного й захоплюючого, щоби витрачати час на якусь там нудну роботу! Треба було дізнатися, де ж ті стовпи, що, як казав дід, підпирають небо; погарцювати на баскому коні з шаблею наголо, визволяючи полонених; погратися в гайдамаки, почумакувати, та мало ще які справи на нього чекають... Та помирає мати, а невдовзі й батько і 12-ти річному хлопцю тепер доводиться дбати про себе самому - треба йти у найми. Непокірлива, гонориста й бунтарська вдача змушує його змінювати одну роботу на іншу, але він все ж навчився читати і трохи малювати. 

      Прихильна доля приводить його до панського управителя і той забирає його до панського двору, а згодом призначає козачком молодого Павла Енгельгарда. Йому тільки й було роботи, що сидіти причепуреним у передпокої поки пан не покличе щось подати. Ото вже було часу для роздумів і тихесеньких наспівів!.. Розкіш панських покоїв, особливо картини справжніх художників, а не малярів, безмежно вразили підлітка і він поставив собі за мету будь що навчитися малювати як вони. Відтоді, як тільки видавалася можливість, він брався за олівець і старанно змальовував все, що подобалося.

     Аж ось панич вирушає на службу у Польщу до Вільна і підліток потрапляє зовсім в інший світ, ніж той, в якому жив досі. Зі своєю приятелькою, польською швачкою, тихими вечорами він співає пісні, переповідає їй кобзарські думи, доповнюючи їх своїми фантазіями. Вона вчить його польської мови, дає читати книжки і, в свою чергу, розповідає про свою країну, у якій на той час зріло повстання. Тарас жадібно вбирає в себе нове бачення світу, світу вольного, не кріпацького, замислюється над своїм підневільним становищем. Та служба пана закінчилася, він від’їжджає до Петербургу, а з ним і Тарас.

       У Петербурзі на 17-річного Тараса чекають нові враження, нове бентежливе відкриття світу. Він стає учнем живописця В.Ширяєва, чотири роки життя у якого принесли йому не тільки розуміння малярства і розвинули художній смак, а й ввели його в коло людей, які допомогли йому стати учнем Академії мистецтв, отримати вольну, а головне, змусили його по-іншому подивитись на своє життя. Що знав юнак, який далі двох-трьох ближніх сіл ніде й не був, і що є інше життя, ніж те, яким жили його батьки й діди, навіть не уявляв? Навчителями якого були лише казки, пісні, думи і легенди в переказах діда, односельців і кобзарів?.. Незнайомі, шокуючі погляди на життя, на урядовців, царя, на становище селян, зрештою, на його здібності, бентежать його юнацьку душу, збуджують високі поривання і мрії. „... все письменні, друковані, сонце навіть гудять: „Не відтіля, - каже, – сходить, та не так і світить, отак, - каже, - було б треба...” Що маєш робити? Треба слухать, може, й справді не так сонце сходить, як письменні начитали... Розумні та й годі!” 

     Земляки, що приїздили з України, розповідали про тяжке становище селян, про безчинства панів і столоначальників, про нібито зріючий там протест проти кріпацтва. Ці розмови викликали з пам’яті розповіді про козаччину, боротьбу за волю, розпалювали в ньому тугу за рідним краєм, домівкою і рідними. „... отамани, сотники з панами і гетьмани – всі в золоті, у мою хатину прийшли, сіли коло мене і про Україну розмовляють, розказують...” З глибин душі, мов з темної комори, виповзали дитячі жахи, викликані народними оповідями про Ярему і Степана, Гонту та Івана, Тараса і Гамалію, гайдамаків та конфедератів і лягали на папері „сумними рядами”. „Минають дні, минає літо, а Україна, знай горить; по селах голі плачуть діти – батьків немає. Шелестить пожовкле листя по діброві; гуляють хмари; сонце спить; ніде не чуть людської мови; звір тільки виє по селу, гризучи трупи”.

      Гуляючи Літнім садом білими ночами, Тарас згадував чарівні українські ночі і краєвиди, батьківську хату і своє дитинство. З підсвідомості випливали дитячі враження й само собою складалися у вірші. Він навіть не міг твердити, що це його особисті вірші, а не рядки з почутого в дитинстві: „Реве та стогне Днипръ шырокый, сердытый витеръ завыва, ... Въ таку добу пид горою, биля того гаю, що чорние над водою, щось биле блукае”, - записує він російськими літерами. За нещасливих обставин дещо з записаного ним потрапило до рук Є.Гребінки, який на той час вже надрукував декілька своїх малоросійських віршів і збирався видавати літературний альманах. Йому дуже сподобалися поетичні спроби Тараса і він вводить його до кола  письменників. Тарасу лестила увага освічених і знаних земляків. Він стає постійним учасником вечірок, читає їм свої вірші, упивається їхніми лестощами. Йому починає здаватися, що його покликання поезія, а не мистецтво. „Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, як їх почує!.. Знать од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди!..”

     З виданням невеличкої книжечки під назвою „Кобзар”, до якої увійшли його переспіви почутих у дитинстві дум і балад, до нього приходить слава малоросійського поета. „Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вірний, нелукавий! Ходімо дальше, дальше слава, а слава – заповідь моя”. Ця книжечка, поширена серед українських лібералів їхніми петербурзькими знайомими, зробила його відомим на батьківщині як поета „що пише волю”. А так як слово „воля” мало для українців сакраментальне значення, хоч пани розуміли під ним одне, а кріпаки – інше, його вірші, що так нагадували думи та народні пісні і говорили про сирітську долю, сваволю панів і чиновників, про Божий суд і волю, почали передаватися із уст в уста, мандрувати від села до села і створювати легенду. 

     Аж ось навчання закінчено, отримано звання вільного художника і Тарас їде на Україну, сповнений величних поривань і бажань. „История Южной России изумляет каждого своими происшествиями и полусказочными героями, народ удивительно оригинален, земля прекрасная, и все это до сих пор никем не представлено пред очи образованного мира, тогда как Малороссия давно имела своих и композиторов, и живописцев, и поэтов. Чем они увлекались, забыв свое родное, - не знаю. Мне кажется, будь родина моя самая бедная, ничтожная на земле, и тогда бы она мне казалась краше Швейцарии и всей Италии. Те, которые видели однажды нашу Краину, говорят, что желали бы жить и умереть на ее прекраснейших полях. Что же нам сказать ее детям, должно любить и гордиться своей прекраснейшей матерью. Я, как член ее великого семейства, служу ей, ежели не на существенную пользу, то, по крайней мере, на славу имени Украины. Обладая в мале искусством в живописи, предпринял я издание, названное мною «Живописная Украина». 

     Поміщики один з поперед одного запрошують до себе „знаменитого земляка”, замовляють портрети, просять почитати вірші, а поза очі посміюються з „мужицького поета”. „Не так тії вороги, як добрії люди – і окрадуть, жалкуючи, плачучи, осудять, і попросять тебе в хату, і будуть вітати, і питать тебе про тебе, щоб потім сміятись, щоб з тебе сміятись, щоб тебе добити...” Та він сповна насолоджується своєю славою, гостюючи то в одного, то в іншого пана, відвідує бали і бенкети, залицяється до панянок. 

     Тарасу так довго твердили про його поетичну геніальність і покликання, що він і сам в це повірив.  Стараннями свого петербурзького земляцтва, тридцятирічний Тарас все більше і більше  входить в роль „пророка”, очікуванням якого живуть всі гноблені народи. Він переспівує біблейські притчі, приміряючи їх до себе. „Неначе праведних дітей, Господь, любя отих людей, послав на землю їм пророка – свою любов благовістить! Неначе наш Дніпро широкий, слова його лились, текли і в серце падали глибоко! Огнем невидимим пекли замерзлі душі”. „Воскресну нині! Ради їх, людей закованих моїх, убогих, нищих... Возвеличу малих отих рабов німих! Я насторожі коло їх поставлю слово”. 

     Зіркова хвороба призвела до втрати ним почуття реальності, зробила його нестримним у своїх висловах, злостивим. „Хіба самому написать таки посланіє до себе, та все дочиста розказать, усе, що треба, що й не треба. А то не діждешся його, того писанія святого, святої правди ні од кого. Та й ждать не маю од кого. Бо вже б, здавалося, пора: либонь уже десяте літо, як людям дав я „Кобзаря”, а їм неначе рот зашито, ніхто й не гавкне, не лайне, неначе й не було мене”. Щезли романтично-ностальгійні тони, натомість з’явилися гнівно-нестримні, осуджуючі, що поширюються серед друзів і недругів під час численних земляцьких вечірок-гулянок. „Раби, підніжжя, грязь Москви, варшавське сміття, ваші пани, ясновельможнії жупани”. „Раби, невольники недужі! Заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі!” „Бо як по правді вам сказать, то дуже вже й мені самому обридли тії мужики, та паничі, та покритки. Хотілося б зогнать оскому на коронованих главах, на тих помазаниках Божих”.

     Та доля, що була прихильна до нього змалечку, все ще продовжує пестити його, ставлячи в один ряд з талановитими митцями, забезпечуючи йому їхню підтримку й повагу. Жити б так і працювати на благо собі й на славу Україні. І що ж? „Невеликії три літа марно пролетіли... А багато в моїй хаті лиха наробили. Опустошили убоге моє серце тихе, погасили усе добре, запалили лихо, висушили чадом-димом тії добрі сльози, що лилися з Катрусею в московській дорозі, що молились з козаками в турецькій неволі”. Треба ж було бути таким необачним, щоб носить при собі таку поему, як „Сон”!.. 

      Так зникає талановитий живописець, портретист і графік, а натомість з’являється поет-вигнанець, рядовий Шевченко, якому заборонено не лише писати, а й малювати. 

     А що ж Тарас? Служилося йому не так вже й важко поки він знову не впав у немилість... вдруге наступивши на ті ж самі граблі. Як же таке могло статися? Шевченко, що вже постраждав від своєї безпечності, не розуміє, що зберігаючи компрометуючі листи він ставить під загрозу не лише себе, а й інших!.. Через нього гине у Києві магістр математики М.О.Головко, страждають всі, хто співчував і допомагав йому. А сам він на цілих сім років приречений до бездіяльності і пиятики, що повільно нищить його здоров’я... 

     „Чи то недаля та неволя,
     Чи то літа ті, летячи,
     Розбили душу? Чи ніколи
     Й не жив я з нею, живучи
     З людьми в паскуді, опаскудив
     І душу чистую?.. А люде?
     (Звичайне, люде, сміючись)
     Зовуть її і молодою,
     І непорочною, святою,
     І ще якоюсь… Вороги!!
     І люті! люті! ви ж украли,
     В багно погане заховали
     Алмаз мій чистий, дорогий,
     Мою колись святую душу!
     Та й смієтесь. Нехристияне!
     Чи не меж вами ж я, погані,
     Так опоганивсь, що й не знать,
     Чи й був я чистим коли-небудь,
     Бо ви мене з святого неба
     Взяли меж себе – і писать
     Погані вірші научили.
     Ви тяжкий камень положили
     Посеред шляху… і розбили
     О його… Бога боячись!
     Моє малеє, та убоге,
     Та серце праведне колись!
     Тепер іду я без дороги,
     Без шляху битого… а ви!
     Дивуєтесь, що спотикаюсь,
     Що вас і долю проклинаю,
     І плачу тяжко, і, як ви…
     Душі убогої цураюсь,
     Своєї грішної душі!”

     Шевченко: „Чи то ж тая доля, що серденько ждало, збираючись в люди, людей щоб любить?”

     Доля: „Я дала тобі, Тарасе, талант і шанс його реалізувати. Дала тобі добрих друзів і покровителів. Як ти цим скористався? Те й отримав...”

< Попередня
Головна | >>> Про проект | >>> ТЕМА ДНЯ | >>> БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ: | >>> УКРАЇНІСТИКА за КОРДОНОМ | >>> УКРАЇНОМОВНІ ТВОРИ: | >>> КОРИСНІ РЕСУРСИ | >>> СУЧАСНА БІБЛІОТЕКА | >>> З ТВОРЧОГО ДОРОБКУ: | >>> ЧИТАЛЬНИЙ ЗАЛ | >>> ИГРОМАНИ. Дискусійний клуб | ФАЙЛИ | Контакт |
Підпишіться на новини!
 
 
 
©Copyright 2005-2007 Бібліотечний інформаційно-освітній портал
Використання інформації з рекламних та інших матеріалів цього сайту для передруку, внесення в бази даних для подальшого комерційного використання, розміщення матеріалів в ЗМІ та мережі інтернет можливе лише за умови розміщення прямого посилання на сайт http://www.librportal.org.ua

:: up::

bigmir)net TOP 100