:: Головна :: :: Пошта :: :: Пошук :: :: Оголошення :: :: Форум ::
Меню
Головна
>>> Про проект
>>> ТЕМА ДНЯ
>>> БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ:
>>> УКРАЇНІСТИКА за КОРДОНОМ
>>> УКРАЇНОМОВНІ ТВОРИ:
>>> КОРИСНІ РЕСУРСИ
>>> СУЧАСНА БІБЛІОТЕКА
>>> З ТВОРЧОГО ДОРОБКУ:
>>> ЧИТАЛЬНИЙ ЗАЛ
>>> ИГРОМАНИ. Дискусійний клуб
ФАЙЛИ
Контакт
Виртуальный секретарь "Мои научные новости"
Жизнь - это бесконечная череда мгновений
Мой дом
"Бібліофан" Дискусійний клуб
"Бібліотекарі усіх країн - об'єднуйтесь!
Who's Online
Зараз на сайті:
Гостей - 85
Популярні

Вітаємо Вас на Бібліотечному інформаційно-освітньому порталі 

Презентація сайтів бібліотек
Івано-Франківська універсальна наукова бібліотека ім. І.Франка
 На сайті www.lib.if.ua представлено розділи: Про бібліотеку; Новини; Бази даних; Медіатека; Заходи бібліотеки; Видання; Віртуальні виставки; Клуби за інтересами; Проекти; Бібліотеки; Фахівцю бібліосервісу; Літературні премії; Франко і Прикарпаття; Міжнародна співпраця; Контакти
Що нового у бібліотеках країни:

Якщо Ви хочете дізнатися про щоденну роботу бібліотеки - Вам сюди!

Шевченко Т.Г. Сторінки небуденного життя. Літ. година
Рейтинг: / 75
ГіршаКраща 
Творчество библиотекарей - Літературно-мистецькі заходи

Сторінки небуденного життя: Літературна година присвячена Т.Г.Шевченку

    Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 року у селі Моринцях (тепер у Черкаській обл..). Рідні його були кріпаками поміщика Енгельгарда і жили дуже вбого. Дід з боку батька - Іван Андрійович, носив прізвище Грушевський. Він шив чоботи, тобто був шевцем, тому його звали в селі просто „шевцем”. Звідси, як гадають, і пішло прізвище „Шевченко” – син шевця. Батько – Григорій Іванович робив дерев’яні колеса для бричок і часто чумакував. Тарас був шостою дитиною, а старшому брату на той час було лише п’ять років. Мати Шевченко часто хворіла і вмерла, у 32 роки, коли Тарасу було лише 9 років. А невдовзі помер і батько. Так у 12 років він зостався сиротою і разом з братами та сестрами жив з мачухою. Мало світлого зосталося у пам’яті Шевченко про ці роки його життя. Пізніше він писав: (Зачитати „За що не знаю називають... „).

     В цей час великий вплив на малого Тараса справляв його дід Іван. Довгими зимовими вечорами розповідав він онукам про славних запорізьких козаків, ватажків селянських повстань, про славного полководця Б.Хмельницького, розповідав казки, легенди. Захоплено слухав маленький Тарас і мандрівних кобзарів-лірників. Все почуте глибоко западало в душу, формувало його характер і світогляд.

     Вже в дитинстві проявляється його горда, непокірлива вдача, від якої він весь час потерпає. Спочатку він не уживається зі своїм дядьком Павлом, потім відшмагав різками п’яного дячка, у якого слугував.

     Хлопцеві рано прийшлося піти у найми та він ніде не затримувався довго через непокірливість. Тарас пас худобу, слугував у дяка в церковно-приходській школі, у попа, у маляра. Працюючи у маляра, він і сам почав змальовувати вугликом і крейдою все, що бачив. Це заняття йому дуже подобалося, але його заставляли терти фарби замість малювання і він тікає і наймається батраком до Кирилівського.

     Якось, пасучи ягнят, він зустрівся з Оксаною Коваленко, такою ж як і він батрачкою. Старша дівчинка викликала в нього перше чисте й поетичне кохання і стала розрадою його нужденного життя. Пізніше він писав: (Зачитати „Мені тринадцятий минало...”).

     Коли йому виповнилося 15 років, управитель поміщика Енгельгарда взяв Тараса у дворову челядь, слугувати козачком у молодого пана. У панських покоях Тарас вперше побачив картини справжніх художників і був ними зачарований. Він крадькома намагався їх змалювати, за що часто був битий. Та почалася нова сторінка його життя, життя, насиченого враженнями і пізнаннями світу. Молодий Павло Енгельгард часто подорожував зі своєю челяддю. Це дало змогу молодому Шевченку побувати у Києві, Вільно, Петербурзі та інших місцях. 

     У Вільно Тарас познайомився Ядвігою Гусиковською – польською швачкою. Ця дівчина, яка виросла зовсім в іншому суспільстві, серед вільних людей, справила велике враження на юнака, облагородила його, піднесла його у власних очах. Завдяки їй він вивчив польську мову і розширив свій кругозір. Та їхня дружба тривала недовго -  пан від’їздив до Петербургу, а з ним і Тарас.

     Петербурзький період позначений у житті 17-річного Тараса Шевченка великими і значними змінами. Він, як і раніше, виконував обов’язки козачка, але пан вже доручає йому й оформлення будинку. Зрештою Енгельгард вирішує віддати Тараса в учні живописцю В.Ширяєву, своєму бувшому кріпакові, маючи на меті зробити з нього придворного художника.

     В.Ширяєв був неабиякий художник-декоратор, талант якого цінив навіть Карл Россі – видатний архітектор того часу.  Шевченко вчився з захопленням, одночасно читаючи все, що було у бібліотеці наставника. Чотири роки життя у живописця принесли Шевченку розуміння малярства і розвинули художній смак. В цей час він познайомився з художниками І.М.Сошенком, К.П.Брюлловим, В.І. Григоровичем, поетом В.Жуковським, письменником В.Гребінкою, які прийняли близько до серця долю талановитого кріпака і допомогли йому позбутися кріпацтва. Особливо заприятелював Тарас зі своїм земляком – художником І.Сошенком, навіть поселився у нього. Та на перешкоді їхній дружбі встала любов: обидва закохалися у племінницю хазяйки, дочку  Виборзького бургомістра – Марію. Сошенко мав намір одружитися з нею, та вона віддала перевагу Шевченкові, закоханість якого в неї виявилася не дуже міцною. Через декілька місяців Тарас стає уникати її, а згодом і зовсім кидає. Та взаємини між ним і Сошенком через неї перервалися на багато років.

     22 квітня 1838 року Енгельгард дав Т.Шевченку визвольний лист, одержавши за це 2 500 крб., суму на той час дуже велику. Гроші було одержано за портрет славетного поета В.А.Жуковського, написаний не менш славетним художником Карлом Брюлловим.

     Разом з волею перед молодим художником широко розчинилися двері у великий світ знань і мистецтва. Шевченко став студентом Петербурзької Академії мистецтв і з головою поринув у навчання. За короткий час недавній кріпак піднявся до рівня передових високоосвічених людей того часу. На той час юнака приваблювало вже не лише малярство. Вирваний ще підлітком з рідного середовища, він сумував за ріднею, особливо за сестрою Катериною, все частіше згадував розповіді діда і вони само собою складалися у віршовані рядки. За власним зізнанням, Шевченко почав складати вірші десь з 1837 року, але стидався показувати їх навіть друзям.

     Євген Гребінка, який перший прочитав деякі вірші початкуючого поета, умовили його впорядкувати їх у збірку. Так на початку квітня 1840 року вийшла перша збірка поезій під назвою „Кобзар” досі невідомого молодого автора Тараса Шевченка. Книжечка містила всього вісім поезій: Думи мої, думи мої...”, „Перебендя”, „Катерина”. „Тополя”, „Нащо мені чорні брови”, „До Основ’яненка”, „Іван Підкова” та „Тарасова ніч”. Книжечку різно зустріли і на Україні, і в Петербурзі. Передова російська преса схвально відгукнулася на неї, а реакційні критики охрестили Шевченка „мужицьким поетом”. Та він з гордістю прийняв це прізвисько: „Нехай я буду мужицьким поетом, аби тільки поет, мені більше нічого й не треба”, - говорив він.

     Після закінчення навчання у Академії, Шевченко вирішив поїхати на Україну, у рідні місця, де він не був 15 років. На цей час Т.Шевченко був уже досить популярний поет. У 1844 р. була видана друга його збірка „Чигиринський Кобзар”, у яке увійшло ще декілька поезій: „Гайдамаки”, „Причинна”, Слепая”, „Тризна”, „Микита Гайдай” та „Назар Стодоля”. Прогресивна інтелігенція України добре знала його вірші і радо зустрічала відомого земляка. А його рідні все ще були кріпаками і жили вбого, як і інші селяни. Вони щиро раділи за свого Тараса, який все-таки вибився в люди, як і пророкував батько, став „неабияким чоловіком”. Поміщики, вдаючи з себе меценатів, запрошували свого талановитого земляка до своїх маєтків, замовляли портрети. Так у Яготинському маєтку князя Н.Г.Репніна, куди його було запрошено писати портрети, Тарас познайомився з 35 річною донькою князя – Варварою, відомою того часу письменницею. Вони заприятелювали. Тарас читав їй свої вірші і отримував схвальні відгуки. В її очах 29-літній Шевченко був не просто поет. Вона вважала, що йому було дано талант генія. На питання, яке їй якось задали: „Як вона, княжна, могла покохати простого мужика?”, вона відповіла: „Хіба сан і гроші вище генія і благородства?” Сам Шевченко не поділяв її почуття до себе, та й сама вона його старанно приховувала. На її безмовне питання, чому він не відповідає їй взаємністю?,  Шевченко пише поему „Тризна” російською мовою з посвятою Репніній. (Зачитати уривок).

     А серце Т.Шевченка на цей час було зайняте іншою жінкою. Недалеко від Яготина у Березовій Рудці жили далекі родичі Репніних – поміщики Закревські. Дружина Платона Закревського – Ганна, заволоділа палким серцем поета і викликала до життя багато чудових поезій. „Моя єдиная”, „Моє свято чорнобриве”, „Моє диво”, „Моя ти доле чорнобрива” називає він її у віршах, написаних на засланні.

     Полтавський поміщик Олексій Афанасьєв – поет, прозаїк, етнограф, який друкувався під псевдонімом Чужбинський, згадував: „Шевченко закохувався дуже часто й швидко, та, як правило, швидко й холонув. Про те цю жінку він довго не міг забути. Залишав її, знову повертався, знову залишав, здавалося, назавжди, та при зустрічі все починалося знову”.

     Ганна була 20-річною красунею, мала двої дітей і була признаною всіма „царицею балів”. Варвара Рєпніна вважала її легковажною, холодною кокеткою, не гідної Шевченка. ЇЇ портрет, кисті Т.Шевченка зберігається нині у музеї Шевченка.

     Шевченко й сам розумів, що його кохання до Ганни не могло бути щасливим, що він не мав права міняти щось в її долі і поривався з її оточення, щоб „не бачити, не чути...  „ Своє почуття від виливав лише у вірші. (Зачитати „Г.З.” („Немає гірше...”) або „Якби зустрілися ми знову”).

     Вважається, що їй присвячена також поема „Сліпий”. „Спасибі, зіронько! Минає неясний день мій, вже смеркає, над головою вже трясе косою смерть. І поховають, а там і слід мій занесе – холодний вітер. Все минає. І ти случаєм прочитаєш вилиту сльозами мою душу і тихими, тихими речами проговориш: „Я любила, я його любила, і він не знав”. Зоре моя, на мою могилу світи, зорею А я буду з того світа літати і про тебе, моє серце, на небі співати”, - говорить він на початку цієї поетичної розповіді про любов двох сердець.

     Перебуваючи на Україні, Т.Шевченко зробив серію малюнків, об’єднаних назвою «Мальовнича Україна». Він хотів продати їх і за ці гроші викупити своїх братів і сестру Ірину. Його старша сестра Катерина на той час вже померла. Але задуму не судилося здійснитися.

     Спочатку все йшло добре. Шевченко поступив на службу у Комісію для розбірки стародавніх актів, що давало змогу йому їздити по країні, зустрічатися з селянами і бачити їхнє життя. Все, що він бачив викликало в нього бурю обурення, яке виливалося у гнівні рядки, адресовані царату та доморощеним поміщикам. (Зачитати „Кругом неправда і неволя”).

     Згодом Шевченко отримує місце вчителя малювання при Київському університеті. Прогресивне студентство, що гуртувалося у таємничому товаристві „Кирила та Мефодія”, запросило відомого земляка виступити на зібранні. Вважаючи, що він серед однодумців, Тарас зачитав їм уривки з поеми „Сон”, над якою працював у той час. На нього донесли і разом з іншими членами його було заарештовано. Під час арешту в нього було вилучено рукопис поеми і це відіграло вирішальну роль у його подальшому житті. Вирок був суворим: заслати рядовим Оренбурзького лінійного батальйону під суворий нагляд з забороною писати й малювати. Гіршого для Шевченка не можливо було й придумати.

     Тяжко було волелюбному Шевченку терпіти солдатську муштру, деспотизм офіцерів своє казармове становище довгі кошмарні 10 років. Не міг він не писати і не малювати. Крадькома, до „захалявних книжечок”, він все таки записував свої вірші і передавав їх з оказією „на волю” друзям. З метою конспірацій, все, що він писав цього часу, поет датував 1840-м роком. Інколи йому вдавалося й помалювати – це коли хтось з вищих чинів бажав увіковічити себе чи домочадців у портреті. Проте, як тільки це ставало відомим, його переводили в інше місце під ще суворіший нагляд. Коли його було переведено до Новопетрівського укріплення, за сім років з під його пера не вийшло жодного вірша.

     У цей період Т.Шевченко починає уривками писати російською мовою спочатку „Дневник”, а потім повісті „Художник”, „Княгиня”, „Капитанша”, „Близнецы”, „Музыканты”, «Наймичка» і «Варнак», в яких зобразив своє життя і життя оточення, в якому знаходився останні роки.

     По смерті Миколи І Тарас Шевченко сподівався, що його повернуть із заслання, але даремно. Олександр ІІ, який зійшов на престол, пам’ятав його образливі вірші на адресу своєї бабки і власноруч викреслмив його прозвище з списку на помилування. Друзів і однодумців продовжували боротися за його повернення і 2 серпня 1857 р. Шевченко нарешті отримав визволення, але із забороною жити в столиці.

     Почався наступний етап у його житті. Йому було дозволено оселитися у Нижньому Новгороді. Він з головою поринув у світське і мистецьке життя міста, намагаючись наверстати пропущене. Особливо зблизився він з родиною акторів Піунових. 43-річний Шевченко закохався у 16-річну дочку Катерину і почав мріяти про одруження і тихе, щасливе сімейне життя. Він освідчився і попросив руки, Катерина не відмовила. Та з її боку це було не щиро – вона вважала, що таким чином з його допомогою зможе отримати місце у харківському театрі. Шевченко досить швидко це зрозумів і його захоплення розвіялося. А скоро він виїхав до Москви, а потім і до Петербургу.

     Життя його потрохи входило у рівну колію. Мрія про одруження і сімейне щастя не полишає його.  (Зачитати „Поставлю хату...”). На літературних вечорах у сім’ї Карташевський він знакомиться з 20-літньою їхньою наймичкой Ликерією Полусмаковою і залицяється до неї. Він пише її портрет, присвячує вірші. (Зачитати «Ликерії»). Ликерія погодилася стати його дружиною, та й хазяї були не проти, навіть придане почали готувати, та Марко Вовчок, І.Тургенєв інші друзі вперто відмовляли його від цього кроку, вважаючи, що легковажна й зла Ликерія не принесе поету щастя. Зрештою дівчина й сама зрозуміла, що не пара йому, і, посилаючись на „немолоді літа” відмовила йому. Шевченко тяжко переживав чергову підніжку долі. В.Репніна та й інші друзі згадували, що після невдалого сватовства до Ликерії, Шевченко став дуже дратівливим, порвав з друзями, вважаючи їх винними у всьому і навіть почав пити.

     Незважаючи на особисті незгоди (а може і їм завдяки) вірші поета цього періоду набувають особливої політичної сили. Один з сучасників писав: „Шевченкові викривання стали нестримними: він разить і б’є, він весь палає якимсь шале ним, нищівним вогнем». (Зачитати вірш «Я не нездужаю, нівроку…» чи інший).

     1859 року Шевченко востаннє побував на батьківщині, відвідав своїх родичів, спілкувався з селянами, читав їм свої вірші. Він мріє поселитися десь поблизу Дніпра, навіть вибрав місце для хати між Пекарями і Каневом. Вже й з управителем домовився. За читання крамольних віршів селянам його знову заарештовують і відправляють до Києва. У Києві він зістрічається з колишнім своїм другом Сошенком, котрий викладав малювання у Київській гімназії. Тут же він познайомився з Михайлом Чалим, своїм майбутнім біографом.

     В садибі свого свояка-однофамільця Ворфоломея Шевченка жила батрачка – 17-річна кріпосна князя Лопухіна Харитина Довгополенко. Вона сподобалася Т.Шевченку і він зробив чергову спробу одружитися. Та Харитина й слухати не захотіла, заявивши при цьому, що не хоче виходити заміж „за старого й лисого”. Чергове невдале сватовство вкрай розстроїло Шевченка, хоча він сам був у всьому винуватий, бо захоплювався надто молодими дівчатами для яких був вже дідусем. Нам невідомо, чому він чинив саме так, але, зрозуміло. що з цього не могло нічого путнього вийти. Та Шевченко думав інакше і всі свої невдачі приписував змій долі.

     У 1860 р. Т.Шевченко отримує дозвіл на нове, третє видання „Кобзаря”. До цього видання не увійшли твори „Сон”, „Кавказ”, „Єретик”, „Заповіт” через цензурну заборону. В цей же час виходить видання „Кобзаря” російською мовою у перекладі російських поетів. Ім’я Тараса Григоровича Шевченка стає відомим все ширшим верствам населення. До нього прийшло визнання художника і поета. Здавалося, доля нарешті всміхнулася йому  бодай на творчому терені. Та здоров’я поета ставало все гірше й гірше.

     9 березня 1861 р. друзі прийшли привітати його з 47-м днем народження і побачили, що йому зовсім погано. Лікар встановив у нього водянку легень. Кожне слово давалося Шевченку з привеликим трудом. Вранці 10 березня він захотів зійти вниз в майстерню, впав зі сходів... Коли до нього підбігли, він був уже мертвий... Так у розквіті творчих сил скінчилося життя цієї видатної людини.

     Сумна хроніка його життя:
     24 р. (1814-1838) кріпацтва;
     9 р. (1838-1947) волі;
     10 р. (1847-1857) солдатської муштри;
     біля 4 р. (1857-1861) відносної волі.

     Загалом на волі (якщо це можна назвати волею) було прожито лише 13 років! ... А скільки зроблено!

     Доля переслідувала Т.Г.Шевченка і після смерті... Не одразу здійснилося його бажання бути похованим на Україні „щоб лани широкополі і Дніпро, і кручі, було видно, було чути, як реве ревучий”. Холодного березневого дня його поховали на Смоленському кладовищі у Петербурзі.

     Лише через 40 днів на настирне клопотання друзів і прогресивної спільноти було одержано дозвіл перевезти тіло поета на Україну. Місце на Чернечій горі близ Канева для поховання було запропонував його друг - художник Г.М.Честаховський, який і керував похоронами.

     Наприкінці квітня домовина з тілом Шевченка вирушила в дорогу на Україну. У містах і селах, через які пролягав скорботний шлях поета, народ натовпами зустрічав і проводжав свого великого сина далеко за околицю. Багато хто продовжував йти далі. Коли процесія підійшла до Броварів, студенти зняли домовину з коней і на руках внесли її в Київ у Хрестовоздвиженську церкву на Подолі. Вранці, коли домовину винесли з церкви, почався багатотисячний мітинг. 8 травня домовина з тілом Шевченка у супроводі багатолюдної процесії прибула в Канів...

     Нарешті багатостраждальний син України вернувся до своєї неньки і „почив в бозі”...

     Смерть Шевченка викликала хвилю народних маніфестацій. До поетової могили сходилися юрбами люди. Поет ставав символом українця-патріота, борця за народну долю. Серед народу ходили легенди: говорили буцімто в могилі закопано зброю, яку в слушну годину візмуть селяни-повстанці і підуть з нею на царя й поміщиків.

     Ім’я Шевченка збуджувало страх і ненависть царської владинастільки, що навіть 100 років з дня народження поета було заборонено вшановувати.

     Десятиліття йдуть за десятиліттями, а Шевченкове слово залишається таким же діючим і закличним, як і в часи його написання. І сьогодні багато його віршів є сучасними і значимими для нас, його правнуків і праправнуків.
    
     Література:
     Хинкулов А. Шевченко.-М.: Мол. гвардія, 1957.-432 с.
     Білецький О. Т.Г.Шевченко: Літ. портрет.-К.: Худ. літ., 1958.-206 с.
     Шевченко Т. Кобзар.-К.: Худ. літ., 1963.-768 с.

Підготувала К.Пхайко
м. Тинда Амурської обл., 1984 р.

< Попередня   Наступна >
Головна | >>> Про проект | >>> ТЕМА ДНЯ | >>> БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ: | >>> УКРАЇНІСТИКА за КОРДОНОМ | >>> УКРАЇНОМОВНІ ТВОРИ: | >>> КОРИСНІ РЕСУРСИ | >>> СУЧАСНА БІБЛІОТЕКА | >>> З ТВОРЧОГО ДОРОБКУ: | >>> ЧИТАЛЬНИЙ ЗАЛ | >>> ИГРОМАНИ. Дискусійний клуб | ФАЙЛИ | Контакт |
Підпишіться на новини!
 
ЗНАЙОМТЕСЬ:
 
 
http://kievdinamo.ru/
©Copyright 2005-2007 Бібліотечний інформаційно-освітній портал
Використання інформації з рекламних та інших матеріалів цього сайту для передруку, внесення в бази даних для подальшого комерційного використання, розміщення матеріалів в ЗМІ та мережі інтернет можливе лише за умови розміщення прямого посилання на сайт http://www.librportal.org.ua

:: up::

bigmir)net TOP 100